Book: Степан Бандера



Степан Бандера

Р. В. Частій

Степан Бандера

Купить книгу "Степан Бандера" Частій Р.

* * *

Навколо імені лідера Організації українських націоналістів (ОУН) Степана Бандери запеклі суперечки не стихають і досі: одні вважають його поплічником гітлерівців і співучасником нацистських злочинів, інші – патріотом і борцем за незалежність України. Уже майже два десятки років від проголошення незалежності України продовжують називати жителів західної її частини «бандерівцями», вкладаючи в це поняття виразно негативний смисл. У декого пошана до цієї людини сягає того, що вони називають Бандеру «героєм ХХ століття» і найвидатнішою особистістю у всій історії України. «Адепти» Бандери готові навіть канонізувати його, оголошуючи вже тепер зарахованим до сонму святих Української греко-католицької церкви.

Слово «бандера» в перекладі з іспанської мови означає «прапор», «стяг». І так сталося, що до людини з таким прізвищем потягнулися сотні тисяч людей. Було щось привабливе для них у цьому «прапорі». У пантеоні національних героїв сучасної України Степан Бандера посідає почесне місце «найбільшого» борця проти радянської влади. Його ім’ям називають вулиці, про нього пишуть у шкільних підручниках. Останнім часом навіть стало модно зображати його як антифашиста. Але чи не прийшла пора поглянути на цю людину неупереджено і чесно? Чи не настав час розвінчати створені міфи?

В атмосфері українського патріотизму

Степан Бандера народився 1 січня 1909 року в селі Старий Угринів Калуського повіту Галичини (нині – Івано-Франківська область), яка разом з іншими західноукраїнськими землями – Буковиною й Закарпаттям – до кінця 1918 року входила до складу Австро-Угорської імперії.

Його батько, Андрій Михайлович Бандера, 1882 року народження, був греко-католицьким священиком. Він походив із сім’ї міщан міста Стрия Михайла й Розалії (дівоче прізвище – Білецька) Бандер. Степанова мати, Мирослава Глодзинська, 1890 року народження, була дочкою священика зі Старого Угринова Володимира і Катерини (до заміжжя – Кушлик) Глодзинських. Згодом на місці тестя продовжував свою церковну діяльність батько майбутнього лідера ОУН. Степан був другою дитиною в сім’ї після старшої сестри Марти-Марії (1907 р. нар.). Потім у них з’явилися брати Олександр (1911), Василь (1915) і Богдан (1921) та сестри Володимира (1913), Оксана (1917) і Мирослава (померла в 1922 році немовлям).

Перші роки свого життя Степан провів у великій і дружній сім’ї і, як він сам писав, «в атмосфері українського патріотизму і живих національно-культурних, політичних і суспільних інтересів», адже його батько був патріотично настроєним українцем і дітей своїх виховував у цьому ж дусі. Удома в Бандер була велика бібліотека, і до отця Андрія часто приїжджали активні учасники українського національного життя Галичини, родичі та їхні знайомі. Великий вплив на маленького Степана зробили його дядьки Павло Глодзинський – один із засновників українських економічних об’єднань «Маслоспілка» і «Сільський господар», Ярослав Веселовський – депутат у Віденському парламенті, відомий у той час скульптор Н. Гаврилко та інші.

Будучи з дитинства вихованим у вірі і в українстві, Степан, за словами його сучасників, рано почав готувати себе до боротьби за свободу України. Уранці і ввечері довго і багато молився. Таємно від дорослих катував себе ланцюгом і колов голками, готуючись таким чином до поліцейських тортур. Проте такі «вправи», а також обливання холодною водою і багатогодинне стояння на морозі призвели до ревматизму суглобів, хвороби, яка переслідувала Степана все його життя. До речі, багато в чому через неї він не зміг відвідувати початкову школу, на відміну, наприклад, від своїх братів і сестер, які поєднували домашню і шкільну початкову освіту.

У 1914 році почалася Перша світова війна, в якій галичани взяли активну участь, звичайно, на боці австрійців. Маленький Степан став свідком запеклих бойових дій. Через їхнє село Старий Угринів кілька разів проходив фронт: у 1914—1915 роках і двічі в 1917 році. Востаннє важкі бої продовжувалися два тижні, і будинок Бандер був частково зруйнований. Але не тільки жахи війни особливо запам’яталися хлопчикові. Чи не сильніше на нього вплинули революційні настрої в армії царської Росії, які він і його близькі тоді завважили, а також прояви національно-революційних рухів і, як він згодом писав, «величезна різниця між українськими і московськими військовими частинами».

Сильно вплинула на Степана і щойно розпочата визвольна боротьба українців. Однією з головних подій, що залишили незабутнє враження, стало святкування возз’єднання Західноукраїнської Народної Республіки і Української Народної Республіки в єдину державу і те натхнення, що охопило у зв’язку з ним усі верстви населення.

У 1919 році Степан Бандера вступив до однієї з небагатьох українських класичних гімназій, що була в м. Стриї. Мешкав він у будинку свого діда. У гімназії викладали грецьку і латинську мови, історію, літературу, психологію, логіку, філософію. У 1925 році польська влада поділила її на українські відділи при місцевій польській державній гімназії. У гімназії Степан навчався вісім років і успішно закінчив її в 1927 році.

Атмосфера в гімназії була дуже непростою. У 1923 році Рада послів, яка вирішувала справи в післявоєнній Європі, визнала, що новоутворена польська держава має право на західноукраїнські землі за умови надання культурної автономії українському населенню. Але польський уряд повів політику активної полонізації цих земель. Ще в березні 1920 року було офіційно заборонено вживати назву «Західна Україна», замість неї вводилася назва «Малопольська Всхудня». Масово закривалися українські школи, а ті, що залишалися, ставали «утраквістичними»: тобто половину предметів викладалося українською, а половину – польською мовами. За українськими викладачами пильно наглядали, щоб вони не відхилялися від затвердженої програми.

Те ж саме відбувалося і в стрийській гімназії: виховання і навчання проходили за планом і під контролем польської влади, особливо це стало помітно після 1925 року. Польські викладачі прагнули упровадити в гімназійне середовище «польський дух», і ці наміри викликали опір із боку гімназистів. Щоправда, деякі вчителі використовували всі можливості, щоб вкласти в обов’язкову систему український патріотичний смисл.

Відмітною особливістю стрийської гімназії було те, що вона розташовувалася в окремому будинку – в так званій «Руській бурсі» і була за своїм національним складом майже виключно українською. Не тільки поляки, але і ренегати-українці своїх дітей туди не посилали. Зате, хоч як дивно, тут навчалося декілька учнів із німецьких і єврейських родин, батьки яких таким чином хотіли виявити свою солідарність з українським народом.

Основне національно-патріотичне виховання молодь здобувала у шкільних організаціях. До легальних організацій (не тільки у Стриї, але і по всій Галичині) належали «Пласт» (скаутизм) і спортивне товариство «Сокіл». Крім того, існували таємні гуртки підпільної організації школярів, яка була ідейно пов’язана з Українською військовою організацією (УВО).

Ці організації покликані були виховувати молодих людей у національно-революційному дусі, впливати в цьому напрямі на всю молодь і привертати старшокласників до надання допомоги революційному підпіллю (наприклад, зборів на утримання українського таємного університету, розповсюдження підпільних і заборонених польським урядом українських закордонних видань тощо). Хоча зазвичай членами цих груп ставали учні сьомого і восьмого класів, Степан Бандера брав у них активну участь ще бувши у п’ятому класі. Цей маленький бадьорий підліток, який, здавалося, не дуже добре ладнав зі своїми однокласниками, насправді виявився незамінним у тих випадках, коли справа стосувалася практичних дій, наприклад, передання таємної інформації.

За деякими даними, у 1922 році Степана вперше затримано під час нелегального переходу польсько-чеського кордону. Серед документів процесу у справі вбивства Перацького (про цю справу ми розповімо пізніше) є свідчення на суді агента поліції Кароля Сікори, який пред’явив протокол допиту Бандери. У своїх показаннях поліцейський сказав: «Я тоді затримав цього, перепрошую у високого суду, шмаркача за нелегальний перехід кордону. Бандера сказав мені, як тепер пам’ятаю, що він чех, живе в Цешине, а до нас приїхав подивитися Польщу і повертається назад. «Де ж твій пропуск? – питаю. – Той, хто живе поблизу кордону, мусить мати постійний документ». Бандера відповів: «Я свій документ удома забув, коли треба, покажу іншим разом». Узяли його під варту і при обшуку знайшли посвідчення учня стрийської гімназії. Ось який він чех. Це, прошу високий суд, шпигун ізмалку».

За давністю років неможливо встановити: чи було це доручення дорослих – перебратися через кордон і передати якісь відомості, чи це була просто хлоп’яча затія. Хай там як, але достоту відомо, що в 1922 році, тринадцяти років, Бандера гімназистом-третьокласником вступив до підпільної націоналістичної організації школярів і став членом «Пласту». У Стриї він входив до керівництва П’ятого куреня пласту імені князя Ярослава Осмомисла, а пізніше, вже після закінчення гімназії – Другого куреня старших пластунів, загону «Червона калина», аж до заборони «Пласту» польською владою в 1930 році. До речі, саме через отриману в дитинстві хворобу всі його старання вступити до «Пласту» в першому і в другому класах були марні. У 1922 році через пухлину в коліні він провів навіть близько двох місяців у лікарні.

Окрім легальних молодіжних організацій, як уже мовилося вище, виникали і нелегальні, зокрема «Група української державної молоді», до якої належали Степан Охримович, Юліан Вассиян, Іван Габрусевич, Богдан Портних, «Організація вищих класів українських гімназій», з лав якої вийшли такі відомі діячі, як Роман Шухевич, Володимир Янів, Богдан Кордюк, Зенон Коссак, Степан Ленкавський. Після злиття деяких розрізнених організацій у 1926 році виник «Союз української націоналістичної молоді» (СУНМ), що його очолив Осип Боднарович, а до керівництва (Проводу) цієї організації входили Степан Охримович, Богдан Портних, Степан Ленкавський, Іван Габрусевич.

Однією з видатних постатей молодіжного руху 1920-х років у Галичині був Степан Охримович, який, власне, і залучив до підпільної діяльності свого молодшого колегу по гімназії Степана Бандеру. Знайшовши в бібліотеці місцевої «Просвіти» праці Миколи Міхновського, зокрема його «Самостійну Україну», Охримович захопився і почав давати їх читати своїм друзям, зокрема й Степанові.

Практично впродовж усіх шкільних років і пізніше, живучи у Львові, Степан Бандера старанно займався спортом, проявляючи завидні успіхи завдяки своїй фізичній будові (середній на зріст кремез), завзятості і витривалості. У вільний час він співав у хорі, грав на гітарі, мандоліні, захоплювався надзвичайно популярними у той час шахами. При цьому ніколи не палив і не вживав спиртного.

Успішно склавши в середині 1927 року випускні іспити, Степан Бандера збирався вступати до Української господарської академії, що розташовувалася в Подебрадах у Чехії. Проте польська влада відмовила видати йому закордонний паспорт. Тому хлопець був змушений залишитися на рік у батьків, господарюючи й виконуючи культурно-просвітницьку роботу в рідному селі. Він успішно працював у читальні «Просвіти», вів любительський театральний гурток і хор, організував спортивне товариство «Луг», а також вів роботу по лінії підпільної УВО в навколишніх селах.


У вересні 1928 року Степан переїхав до Львова для навчання на агрономічному відділенні Вищої політехнічної школи (Політехніки). Тут він учився до 1934 року. Два перші роки навчання проходили у Львові, а наступні два більшість предметів, семінарських і лабораторних занять проводилася в Дублянах, біля Львова, де знаходилася агрономічна філія Політехніки. Після закінчення повного курсу навчання слухачі отримували диплом інженера-агронома.

Усі шість років навчання в Політехніці життя Степана Бандери було повне подій, але документальних відомостей про них залишилося небагато. Тим більше що життя його в цей період ділилося на дві геть різні сфери: перша, офіційна, – навчання в Політехніці; друга, таємна, – підпільна робота в ОУН, яку він почав рядовим членом.

На перший погляд, викликає здивування вибір агрономічної професії людиною, яка вже вирішила для себе, що робити в житті – бути професійним революціонером. Ба більше, як згадував член ОУН, але не прихильник Бандери П. Балей, Степан «на порозі двадцятого року життя… уголос мріяв стати “гетьманом”». Хоча це бажання навряд чи можна йому закинути: адже, врешті-решт, поганий той солдат, який не мріє стати генералом.

Відповідь на питання «чому агрономія?» фактично лежить на поверхні. Робота на землі подобалася юнакові, він до неї звик ізмалечку, адже працював у господарстві і діда, і батька. Можливо, Степан хотів, як припускають деякі дослідники, після того як Україна стане незалежною державою, за прикладом одного з римських імператорів – Діоклетіана, жити в селі і вирощувати якщо і не капусту, то які-небудь інші овочі. Хоча, звичайно, ця версія здається фантастичною, бо така людина, як Бандера, з його прагненням до влади, навряд чи залишила б політичну арену навіть у незалежній Україні. Тому найбільш вірогідним буде таке припущення: навчання на агрономічному факультеті давало Степану більше вільного часу для того, щоб працювати у тій, другій, нікому, окрім дуже вузького кола довірених людей, не відомій царині своєї діяльності – в підпіллі ОУН. Тим більше, що вчився Степан Бандера не дуже успішно, брав декілька академічних відпусток, і врешті так і не закінчив курс. Через свою активну політичну діяльність й арешт диплом Бандера отримати не зміг.

З осені 1928 року до середини 1930-го Степан мешкав у Львові, потім два роки в Дублянах і знову у Львові в 1932—1934 роках. Під час канікул він жив на селі у батька, де також виконував як легальну, так і нелегальну національно-політичну роботу.

Цим селом була Воля-Задеревацька, де священик Української греко-католицької церкви Андрій Бандера отримав парафію і правив служби Божі в місцевій церкві, що збереглася досі. Готуючись до приїзду багатодітного священика (на той час мати Степана Бандери у віці 33 років померла від туберкульозу), місцева людність якнайскоріше побудувала йому будинок, що згодом на багато десятків років пережив своїх мешканців (у післявоєнні роки цей будинок уцілів лише тому, що в добротному «бандерівському гнізді» селили приїжджих учителів, що завжди мали житлові проблеми).

Цікаво, що школа у Волі-Задеревацькій виникла завдяки енергії та наполегливості Степана Бандери. Молодий Бандера, приїхавши додому на канікули, прямо запитав у селян: «Чому школу не будуєте?» Ті відповіли: «Будматеріалів немає, а панський ліс – під особливою охороною». «А ніч для чого?!» – кинув клич майбутній націоналіст № 1, і незабаром народ зібрав у центрі села достатню кількість будматеріалів, з яких і звели першу за всю багатовікову історію Волі-Задеревацької школу.

У студентські роки Степан Бандера продовжив брати активну участь в організованому українському національному русі. Він був членом українського товариства студентів політехнічної школи «Основа» і членом гуртка студентів-селян. Якийсь час працював у бюро товариства «Сільський господар», яке розповсюджувало прогресивну агрокультуру на західноукраїнських землях. Від товариства «Просвіта» у вихідні дні та свята він їздив у навколишні села Львівщини з лекціями. Продовжував Степан і активно займатися спортом, спочатку в «Пласті», потім в Українському студентському спортивному клубі (УССК) і якийсь час у товариствах «Сокіл-батько» і «Луг» у Львові. Особливо помітними були його успіхи в легкій атлетиці, плаванні, в лижному спорті і баскетболі, що, до речі, вельми дивно при його невеликому зрості. Також Степан багато подорожував.

А ось достовірних відомостей про захоплення Степана слабкою статтю практично немає. Більше того, ніде в літературі не розповідається, як Степан познайомився зі своєю майбутньою дружиною Ярославою Опарівською. Тільки Роман Малащук у своїх мемуарах згадує, що Степан і Ярослава познайомилися в другій половині 30-х років, коли дівчина вчилася у львівській Політехніці. Проте в той час Бандера сидів у в’язниці. Відомо, що 20 березня 1939 року Ярослава Опарівська разом із великою групою студентів була арештована поляками. Після розпаду Польщі вона опинилася в Кракові, де, очевидно, і познайомилася з Бандерою. Незабаром вони одружилися.

Отже, можна сказати, що фактично нічого не відволікало Степана Бандеру від підпільної роботи. Більшу частину своєї енергії і часу Бандера в студентські роки віддавав революційній, національно-визвольній діяльності. Іноді, як уже наголошувалося, вона заважала навчанню.



Дорослішаючи в атмосфері українського патріотизму і боротьби за державну незалежність України, Степан Бандера вже в гімназичний період шукав і знаходив контакт з українським підпільним національно-визвольним рухом, який очолювала й організовувала на західноукраїнських землях УВО. З ідеями й діяльністю цієї організації він познайомився почасти через родичів, почасти під час роботи в підпільній організації школярів середніх класів. Ще навчаючись у вищих гімназичних класах, Степан виконував деякі завдання УВО – поширював підпільні видання, працював зв’язковим. Формально членом УВО Бандера став у 1928 році, отримавши призначення в розвідувальний, а потім у пропагандистський відділ. Коли на початку 1929 року була створена ОУН – Організація українських націоналістів, він був одним із перших західноукраїнців, що стали її членом. Проте для того щоб стати членом ОУН, Степану довелося приписати собі рік, тому що в організацію приймали тільки після досягнення двадцяти одного року. Але, попри свою молодість, Бандера дуже швидко посів становище лідера, ставши однією з впливових фігур серед працівників на місцях.

Нелегальна діяльність

Польські заміри щодо земель, населених західними українцями, ґрунтувалися на історичних аргументах. Наприкінці XVIII століття ці території входили до складу Речі Посполитої, і поляки вважали, що їм слід бути частиною польської держави, що відродилася в 1919 році. Наявність тут значного і до того ж кількісно більшого польського населення підкріплювало ці претензії. Що ж до населення східних окраїн польський уряд виношував ідею полонізації. Віра в успіх цієї ідеї ґрунтувалася на двох припущеннях: по-перше, тому, що привабливість польської культури нібито настільки висока, що інші народи з готовністю приймуть її як свою; по-друге, національні рухи меншин здавалися, до певного моменту, дуже слабкими, щоб протистояти польському тиску. Як з’ясувалося, поляки прорахувалися в обох випадках. І чималу роль у провалі польських задумів зіграв Степан Андрійович Бандера.

У 1930-ті роки ОУН продовжувала свою війну з польським режимом, здійснюючи нальоти на урядові установи і поштові контори і здобуваючи таким чином кошти на свою діяльність; продовжувалася і практика знищення державного майна і політичних убивств. Однією з головних цілей ОУН було прагнення переконати українців у можливості чинити опір і підтримувати українське суспільство в стані «постійного революційного бродіння».

Відразу після свого вступу до ОУН у 1929 році Бандера взяв участь у роботі I конференції ОУН Стрийського округу. Першим дорученням Степана у новоствореній організації стало розповсюдження підпільної націоналістичної літератури. Головним полем його діяльності були рідні місця – Калуський повіт, а також львівське студентство. Одночасно він виконував різні функції у відділі пропаганди, а в 1930 році почав вести відділ підпільних видань, потім техніко-видавничий відділ, з початку 1931 року ще й відділ доставки підпільних видань з-за кордону. Ці доручення виявили видатні організаторські здібності Степана Бандери. Були налагоджені нелегальна доставка через кордон і таємне розповсюдження серед населення журналів «Сурма», «Пробудження нації», «Український націоналіст», безпосередньо в Польщі друкувалися «Бюлетень крайової екзекутиви[1] ОУН на ЗУЗ»[2] і журнал «Юнак».

Нелегальна література друкувалися так: у Львові під контролем редакційної колегії виготовлялися матриці, які потім перевозилися в глибоко законспіроване укриття, де друкувався тираж. Спочатку ця підпільна друкарня знаходилася в селі Завалів, біля Стрия, під наглядом Степана Охримовича, потім у селі Конюха, вже під спостереженням Олексія Гасина, а коли її викрила влада, Петро Мірчук організував друк у селі Добрівляни.

Доставка літератури з-за кордону була організована таким чином. Існували три пункти на кордоні, з яких і здійснювалася пересилка пачок із нелегальною літературою: на Гуцульщині, на Бойківщині і в Тешині, неподалік від Шльонська. Були ще запасні лінії зв’язку: через морський порт Данціґ, який мав статус вільного міста, і через Литву, у якої були свої територіальні спори з Польщею (Польща, зокрема, захопила стародавню литовську столицю Вільно). В обумовленому місці і в певний час з’являлися окружні кур’єри, які забирали літературу і передавали її кур’єрам повітів. Польська поліція збивалася з ніг, щоб розкрити мережу розповсюджувачів. Проводилися численні арешти «наосліп», зокрема кілька разів заарештовували і Степана Бандеру, але у невисокого, непоказного студентика був такий безневинний вигляд, до того ж він не нервував, як це буває з людиною, яка відчуває за собою грішок, і через декілька днів його відпускали.

Радянські видання стверджували, що ОУН із моменту свого створення була під «дахом» абверу (німецької розвідки), а то й особисто Гітлера, нібито саме тому польський уряд боявся застосовувати якісь репресії проти членів ОУН. Напевно, тільки в майбутньому історики зможуть обґрунтувати або спростувати першу половину цього твердження, адже досі ще не побачили світ багато справжніх документів, що стосуються цього питання. До того ж слід додати, що Гітлер прийшов до влади лише через чотири роки після створення ОУН. Що стосується польських репресій проти ОУН, то про це існує безліч різних матеріалів. Збереглися в архівах судові справи, газети, в яких опубліковані журналістські звіти «із залу суду». Щоб не вдаватися до подробиць, можна згадати хоч би те, що перший провідник крайової екзекутиви Богдан Портних був арештований уже через декілька місяців після того, як зайняв свій пост.

Наступним провідником став сотник Юліан Головинський, якого Є. Коновалець, лідер українських націоналістів, послав до Західної України, щоб завершити непростий процес об’єднання ОУН та УВО. Але і він після декількох місяців перебування на посту провідника був арештований і 30 жовтня 1930 року застрелений «при спробі до втечі». Після нього крайовим провідником ОУН на українських землях, окупованих Польщею, став Степан Охримович. Незабаром він, як і його попередники, був арештований. У в’язниці його піддали жорстоким катуванням, від яких він помер 10 квітня 1931 року в рідній домівці через декілька днів після звільнення. Тільки четвертому провідникові, Івану Габрусевичу, вдалося уникнути арешту завдяки тому, що він виїхав за кордон і за розпорядженням Проводу залишився там для роботи. П’ятому провідникові, Богдану Кордюку, також удалося вижити: він був звільнений із посади після невдалої акції в Городку Яґайлонському (про ці події ми розповімо трохи пізніше). Шостим провідником упродовж чотирьох років був Степан Бандера; його заарештували 14 червня 1934 року. Таким чином, він протримався на цій посаді довше за всіх.

Як ми вже згадували, в підпільну діяльність молодого Степана Бандеру ввів його старший товариш по гімназії Степан Охримович. Але до Проводу крайової екзекутиви Степан увійшов, коли її очолив Іван Габрусевич, який, враховуючи успіхи Бандери в розповсюдженні друкованих матеріалів, призначив його референтом відділу пропаганди. Габрусевич вважав, що Бандера, незважаючи на молодість, справиться із завданням. Очолювати цей відділ зовсім молодому хлопцю було вельми почесно, але разом з тим і дуже нелегко, передусім тому, що з відділом пропаганди було пов’язано багато освічених і здібних людей, що стали згодом видатними публіцистами: Іван Габрусевич, Степан Ленкавський, Зенон Коссак, Богдан Портних, Володимир Янів, Ярослав Стецько. Ця робота вимагала такту й уміння налагоджувати стосунки з людьми, які певним чином стояли вище за нього: за віком, за життєвим і підпільним досвідом, та й за інтелектом.

Степан Бандера справді підняв пропагандистську справу ОУН на високий рівень. Основою агітаційної діяльності ОУН він вважав розповсюдження її ідей не тільки серед української інтелігенції, студентської молоді, але і серед найширших мас українського народу. Паралельно Бандера забезпечував зв’язок між керівництвом, що знаходилося за кордоном, і членами ОУН на місцях. Зв’язок із закордоном він підтримував з 1931 року, неодноразово виїжджаючи з країни різними конспіративними шляхами.

Саме з цієї миті його кар’єра починає стрімко рухатися вгору.

У той час ОУН встановила тісні контакти з Німеччиною, її штаб-квартира розмістилася в Берліні, на Гауптштрассе, 11, під вивіскою «Союз українських старшин у Німеччині». Сам Бандера пройшов навчання в Данціґу, в розвідшколі. Там він проявив показне завзяття в навчанні, після чого розвернув активну терористичну діяльність і віддав наказ підопічним підірвати українську друкарню Яськова, редакцію львівської газети «Сила», зробити замах на письменника А. Крушельницького.

Через рік Степан Бандера став заступником крайового провідника ОУН в Західній Україні і заступником крайового коменданта бойової організації. У січні 1933 року Провід українських націоналістів на чолі з Є. Коновальцем призначив його виконувати обов’язки крайового провідника ОУН у Західній Україні і крайового коменданта бойового відділу ОУН – УВО.

З перших же днів керівництва Бандера проявив себе як жорсткий, а іноді навіть жорстокий лідер. Наприклад, за його вказівкою були знищені сільський коваль Михайло Білецький, професор філології Львівської української гімназії Іван Бабій, студент університету Яків Бачинський і багато інших мирних людей.

Для поліпшення роботи всіх ділянок революційної організації на західноукраїнських землях[3] Степан Бандера зробив спробу структурно перебудувати ОУН. На конференції, проведеній головою Проводу Є. Коновальцем за участю не тільки закордонних членів Проводу, але й представників із Краю, що проходила в липні 1933 року в Празі, Бандера запропонував перепідпорядкувати кадри УВО Проводу ОУН, надавши їм характеру бойової референтури. Його пропозицію було прийнято. Структурні зміни особливо відбилися на бойових акціях, що здійснювалися під керівництвом Бандери. Попри те, що їх проводили люди переважно не знайомі або, в кращому разі, мало знайомі з військовою справою, акції практично завжди були вдалими. Конференція також формально затвердила Степана Бандеру (йому тоді було 24 роки) на посту крайового провідника і ввела його до складу Проводу українських націоналістів.

За час діяльності Степана Бандери на посту провідника крайової екзекутиви (КЕ) ЗУЗ відбулися зміни і в тактиці озброєних виступів. До цього переважна більшість подібних акцій мала характер експропріації. Під керівництвом сотника Головинського діяла особлива «Летюча бригада», головним завданням якої були антипольські бойові акції, переважно «екси». Сам Бандера організовував пограбування поштових поїздів і відділень зв’язку, а також убивства опонентів ОУН.

Існує думка, що саме за Бандери, коли він перебував на посаді провідника, різко посилилася терористична діяльність ОУН. З одного боку, це справді так, бо найгучніші замахи проходили під безпосереднім його керівництвом. Однак, з другого боку, такі методи широко використовувалися і раніше. Керівництво УВО свого часу вважало своїм головним методом боротьби замахи на тих, хто був ворогами України. Убивали поляків, які особливо сильно переслідували українців, а також українців, які погоджувалися співпрацювати з поляками. Тепер можна засуджувати ці дії, але так було, а історію не можна змінити – ні в кращий, ні в гірший бік. Наприклад, український поет і журналіст Сидір Твердохліб був убитий бойовиками УВО в Кам’янці-Струмиловій у 1922 році, після чого Євген Коновалець, що віддав наказ про проведення цієї акції, змушений був виїхати з Галичини за кордон.

Але перш ніж перейти до розповіді про замахи, здійснені за Бандери, треба зупинитися на так званій «справі Біласа і Данилишина», щоб сучасний читач зміг зрозуміти, як вони сприймалися українським населенням Галичини у той час.

Революційна діяльність, як і будь-яка інша, вимагає коштів. Як відомо, в Росії революційний рух підтримував мільйонер Сава Морозов, що пізніше покінчив життя самогубством; легендарний Камо (Тер-Петросян) і тоді ще нікому не відомий Коба (Сталін) на Кавказі добували гроші для партії більшовиків грабежами банків. Немає нічого дивного, що цим же шляхом ішли українські націоналісти, тільки вони переважно нападали на пошту або поштові підводи, що перевозили гроші. Декілька таких акцій пройшли успішно: учасники нападу забирали здобич і зникали безслідно. Польська поліція збивалася з ніг, але не могла знайти жодного сліду. Та ось трапилася невдача в невеликому Городку Яґайлонському, яка переросла в національну трагедію.

Напад на пошту в Городку старанно готувався декілька місяців, над ним працювали безпосередньо провідник КЕ ОУН Богдан Кордюк, бойовий референт Роман Шухевич і його новий помічник Микола Лебедь. Для участі в операції було підібрано дванадцять бойовиків, серед яких були і Дмитро Данилишин, і Василь Білас. Саме вони мали увійти до будівлі пошти і забрати гроші, а решта учасників акції прикривали їхній відступ. Стріляти дозволялося тільки у разі крайньої потреби.

Операція почалася невдало: невчасно були доставлені запасні набої до револьверів, і бойовикам довелося провести цілу добу у випадковій стодолі, і це в кінці листопада. Невдачі продовжувалися і далі: судячи з усього, поліція була попереджена. Набагато пізніше стало відомо, що тоді в лавах ОУН діяв польський агент Роман Барановський[4]. Відомості про те, що на пошті немає озброєної охорони, виявилися помилковими: коли бойовики зайшли туди і наказали присутнім підняти руки вгору, у відповідь пролунали постріли. Гроші все-таки вдалося взяти, але, щойно нападники покинули пошту, пролунали постріли з будинку неподалік. Один із бойовиків, Володимир Старик, був убитий, другий, Юрій Березинський, брат дружини Романа Шухевича, будучи пораненим, застрелився, іншим удалося втекти. У цей час Білас і Данилишин пробралися на станцію Наварія Глинна, щоб сісти на потяг, але наскочили на поліцію, яка вже знала про напад у Городку Яґайлонському і перевіряла документи в усіх пасажирів. Замість документів Данилишин вихопив із кишені револьвер, застрелив одного поліцейського, поранив іншого, після чого обидва бойовики кинулися тікати. Їх схопили тільки наступного дня в селі Розвадів українські селяни, яким було сказано, що поліція розшукує двох бандитів.

22 грудня у Львові після недовгих судових розглядів Дмитро Данилишин, Василь Білас і Маріян Жураківський були засуджені до страти. У цій справі був притягнутий також Зенон Коссак, але його провина не була доведена. Маріяну Жураківському президент Польщі замінив страту п’ятнадцятирічним тюремним ув’язненням. Білас і Данилишин були повішені наступного дня у дворі львівської в’язниці. Останніми словами Данилишина на ешафоті були: «Мені тільки дуже шкода, що я не можу ще раз померти за Україну». Білас же вигукнув: «Хай живе Укр…» – але далі не встиг. Свідчення про їхню поведінку зберегли адвокати, присутні при страті. У цей момент у всіх львівських церквах і в багатьох інших містах Галичини задзвонили дзвони, відбулися поминальні служби. Польська поліція не втручалася, побоюючись спонтанних масових бунтів.

Задум перетворити фактично провалену акцію на високу національну трагедію належав Степану Бандері. Під його керівництвом було організовано масове видання літератури ОУН про цей процес. Завдяки Бандері день страти став днем загального українського трауру.


На новому посту Бандера приділяв багато уваги абсолютно різним сторонам підпільної діяльності. Він був організатором великої кількості глибоко законспірованих озброєних груп, закликав робити натиск на політичні бойові виступи і підготовку народних мас для ширшої озброєної боротьби.

Одним із нововведень Бандери була і реорганізація кадрово-організаційної роботи з метою розширити соціальну базу ОУН. Було взято курс на масовість націоналістичного руху. Організаційна робота і кадрове виховання проводилися на всій території західноукраїнських земель, що входили до складу Польщі, причому не тільки серед колишніх військових і студентської молоді, але й у великих містах серед робітників і на селі серед селян. Почалися масові акції, які мали на меті збудити національну і політичну активність народу.

Панахиди, маніфестації під час споруди символічних могил борцям за свободу України, надання почестей полеглим героям громадянської війни в дні національних свят і т. д., антимонопольна і шкільна акції інтенсифікували національно-визвольну боротьбу в Західній Україні. Ініціатором цих акцій був новопризначений крайовий провідник Степан Бандера.



Найперше серед масових акцій слід назвати (так званий) «культ стрілецьких могил». Щоб сучасний читач міг повною мірою зрозуміти, ким були для галичан того часу полеглі січові стрільці, слід було б написати окрему книгу. На щастя, такі видання вже існують. А ми тільки відзначимо, що для жителів населених пунктів у Західній Україні могили січових стрільців нагадували про їхніх чоловіків, батьків, синів, братів, які загинули за незалежну Україну. Оці стрілецькі могили й почали упорядковувати: ставили на них пам’ятники або хрести, обсаджували квітами, відправляли поминальні служби. У селах, де таких могил не було, насипали символічну могилу і встановлювали на ній хрест.

Польська влада швидко зорієнтувалась, чим це їй загрожує, і повела боротьбу у відповідь: поліція і члени польських націоналістичних організацій знищували могили, валили пам’ятники, зрубували хрести. Отже, створенню символічних могил січових стрільців польська влада активно протидіяла. Подібна заборона і запроваджені широкомасштабні репресії були ще одним свідченням національного поневолення України і дуже впливали на свідомість простих українців. Народ чинив посильний опір, приєднуючись таким чином до активної боротьби.

Згадувана вище антимонопольна акція була відмовою українців купувати горілку й тютюн, на виробництво яких існувала монополія держави. ОУН закликала: «Геть з українських сіл і міст горілку й тютюн, тому що кожна копійка, витрачена на них, збільшує фонди польських окупантів, які використовують їх проти українського народу». На думку багатьох дослідників, ця акція істотно вплинула на добробут українського села.

Шкільна акція, яку Бандера починав готувати ще будучи референтом крайової екзекутиви ОУН, була проведена в 1933 році. Акція пройшла по всій Західній Україні, в один день, під гаслом «Вимагаємо українських шкіл! Геть польських учителів!» і полягала в тому, що учні викидали з шкільних приміщень польські державні герби, рвали й топтали польські прапори, відмовлялися відповідати вчителям польською мовою, вимагали від учителів-поляків, щоб вони забиралися до Польщі. Одночасно розповсюджувалася велика кількість заздалегідь віддрукованих листівок і брошур. За даними так званого «архіву Сеника», було виготовлено шість тисяч брошур і 92 тисячі листівок. Польські газети визнавали, що в шкільній акції взяли участь десятки тисяч дітей.

Багато батьків підтримали своїх дітей, а деякі брали і безпосередню активну участь в акції. Хай там як, шкільна акція підтвердила організаційні здібності Степана Бандери, а діти, підростаючи, поповнювали ряди ОУН, а пізніше й УПА (Української повстанської армії).

Окрім цих, безумовно, яскравих моментів революційно-визвольної діяльності на західноукраїнських землях під час керівництва Бандери, слід відзначити також практично повну перебудову процесу підготовки і навчання кадрів, що він провів її. Було організовано систематичне навчання у трьох напрямах: ідеолого-політичному, військово-бойовому і підпільної практики (конспірація, розвідка, зв’язок). У майбутньому такі знання весь час удосконалювалися, досягнувши надзвичайно високого рівня, про що свідчили дії УПА під час Другої світової війни і після неї.

У деяких книгах, авторами яких є прихильники Бандери, наголошується, що саме під час його перебування на посту провідника ОУН у Галичині зміцніла й організувалася, а її активність досягла апогею. Це не зовсім так. Звичайно, часті зміни провідників були серйозною перешкодою для створення міцної організації, але її надійні основи були закладені ще Габрусевичем.


У 1932—1933 роках у радянській Україні лютував штучно організований владою жорстокий голод, унаслідок якого загинули понад сім мільйонів людей, за іншими даними – близько десяти мільйонів. Як відомо, доходило навіть до випадків канібалізму. У той самий час радянська влада категорично заперечувала голод в Україні і відмовлялася від гуманітарної допомоги світової громадськості. У відповідь на голодомор по всій Західній Україні прокотилися масові акції протесту на підтримку голодуючих українців. З метою припинити ці процеси з відома польського уряду до Львова під виглядом дипломата прибув секретний агент ОДПУ[5], спеціальний представник Сталіна Олексій Майлов.

У відповідь крайові кадри ОУН, очолювані Степаном Бандерою, швидко розвернули широкий фронт проти московсько-більшовицької агентури в Комуністичній партії Західної України (КПЗУ) – і почали завдавати їй ударів, паралізуючи її вплив і очищаючи від неї українські території. Одночасно Провід ОУН за кордоном, перш за все Євген Коновалець, спрямував усі свої сили на побудову і поглиблення організаційної мережі на східноукраїнських землях, а також на розширення зв’язкових пунктів. За твердженням одного з найближчих соратників Коновальця, «зв’язкові пункти УВО, а пізніше ОУН охоплювали майже всі кордони Радянського Союзу. І хоча ці кордони були, як заявлялося, «на замку», вони не були неприступними для зв’язків, які підтримував полковник Є. Коновалець. Від Гельсінкі до Шанхаю тяглися зв’язкові пункти через Прибалтику, Білорусію, Полісся, Збруч, Дністер, Варну, Стамбул, Тегеран, Кабул і часом Китай. Скрізь були свої люди…»

Безпосередньою відповіддю на радянський терор стало рішення про замах на радянського консула у Львові, прийняте 3 червня 1933 року на конференції Проводу українських націоналістів спільно з членами крайового Проводу ОУН у Західній Україні.

Акція була дуже старанно і продумано організована. Керував нею особисто Степан Бандера. Спочатку дівчата з розвідувального відділу уважно оглянули консульство ззовні, а один із рядових членів ОУН, Роман Сеньків, пішов на прийом у консульство під виглядом того, що він бажає виїхати до Радянського Союзу. Так було отримано опис внутрішнього приміщення і зовнішності консула. Бойовий референт ОУН Роман Шухевич (Дзвін) накреслив план посольства і розробив план замаху. Було оголошено заклик до охочих. З тих, хто відгукнувся, вибрали селянського хлопця Миколу Лемика, вісімнадцятирічного учня львівської академічної гімназії. Спеціально для Лемика зібрали гроші, щоб він міг пристойно одягнутися, йдучи у консульство. В одному зі львівських парків із Миколою зустрілися Бандера і Шухевич. Він не знав ні їхніх справжніх прізвищ, ні звань, але розумів, що перед ним керівники ОУН. Вони дали йому інструкції, як діяти. Лемик мав прийти на прийом у консульство, застрелити консула, а потім здатися польській поліції для того, щоб було влаштовано суд, на якому він мав оголосити, що вчинив цей акт за наказом ОУН на знак протесту проти масового голодомору в Україні. Зрозуміло, що Лемика чекав смертний вирок – приклад Біласа і Данилишина був, звичайно, не забутий, – але молода людина не відмовилася від завдання.

Ярослав Галан у написаному в 1942 році памфлеті «Люди без батьківщини» подає це так: «Було літо 1933 року. В двері вілли, де містилося львівське радянське консульство, подзвонила молода людина. Увійшовши, вона висловила бажання поговорити з консулом. Коли відвідувачеві сказали, що консул його прийняти не зможе, він швидким рухом вийняв з кишені револьвер німецької марки «парабелум» і кількома пострілами вбив першу людину, що потрапила йому на очі. Жертвою вбивці став працівник консульства Майлов»[6]. Далі автор розповідає, як переляканий жалюгідний убивця метався по консульству, намагаючись утекти, але не зміг цього зробити через ґрати на вікнах.

Насправді все було трохи не так. Дійсно, Лемика прийняв чоловік, зовнішність якого не відповідала отриманому опису, але, можливо, напружені нерви хлопця не витримали, або ж він вирішив – і небезпідставно, – що жертвою повинен стати не обов’язково сам консул, достатньо будь-якого працівника консульства, бо головною ідеєю цієї операції був подальший судовий процес. Лемик швидко оголосив своєму співбесідникові, що має його вбити за наказом ОУН, і відразу ж вистрелив. Справді, після цього він кинувся тікати, щоб його не застрелили охоронці консульства. Про ґрати на вікнах він не міг не знати, бо гострозорі розвідниці напевно їх помітили. Тому Лемик замкнувся в одній із кімнат консульства і кинув револьвер лише після того, як прибула польська поліція.

На суді з’ясувалося, що Лемик убив не простого працівника консульства, як про це писав Ярослав Галан, а спеціального представника Москви, який обіймав посади секретаря і політичного керівника радянського консульства.

А далі все йшло за передбаченим планом: Лемика судили, на суді він тримався гідно, сказав усе, що треба було сказати, присутні на суді журналісти рознесли його слова по всьому світу. Цей процес дав можливість на весь світ заявити, що голод в Україні дійсний факт, який замовчують радянська і польська преса та офіційні органи влади. Лемику загрожував смертний вирок, але суд засудив його на довічне ув’язнення (у Польщі карали смертю тільки тих, кому виповнився 21 рік). Багаторічний член ОУН, в’язень польських, німецьких і радянських тюрем, двічі засуджений до смерті Петро Дужий якийсь час був разом із Миколою Лемиком у в’язниці і пізніше згадував, що той був дуже життєрадісною людиною. На питання: «Коли, Миколо, йдеш на волю?» – відповідав із осмішкою: «У неділю. Щоправда, ще невідомо, в яку саме неділю, але це обов’язково буде неділя…» І справді, він вийшов на волю в неділю, в 1939 році, коли Польща зазнала поразки у війні з гітлерівською Німеччиною. З початком війни з СРСР у 1941 році Микола Лемик відправився у складі «похідної групи» ОУН «на Велику Україну» і був розстріляний німцями в Миргороді Полтавської області.

Незабаром після процесу над Лемиком голова ОДПУ Менжинський почав розробляти план із нейтралізації терористичних акцій українських націоналістів і наказав ліквідувати для постраху кого-небудь із великих діячів українського національного руху. Цим «кимось» виявиться Євген Коновалець – організатор і керівник ОУН, якого знищить радянський агент у 1938 році.


Як уже наголошувалося, бойові дії українських націоналістів були переважно спрямовані проти польських державних органів, національно-політичного гніту українців і поліційного терору польської влади. Це було спричинено тим, що польський уряд продовжував наполегливо проводити політику спольщення («пацифікації») українців.

Безпосередньою відповіддю на дії польського уряду стала детальна розробка замаху на міністра внутрішніх справ Польщі Броніслава Перацького, людину, що безпосередньо реалізовувала польську окупаційну політику в Західній Україні, погромника українського національного життя, ліквідатора українських шкіл, культурно-освітніх організацій, господарських, кооперативних, спортивних товариств і гуртків, натхненника колонізації українських земель поляками, організатора поліційних знущань і катувань українських політичних в’язнів, судових процесів і шибениць для українських революціонерів. Він же керував подібними операціями на Поліссі й Волині в 1932 році, був автором плану «знищення Русі».

Ухвала про вбивство Перацького була прийнята на спеціальній конференції ОУН ще в квітні 1933 року в Берліні, в якій брали участь від Проводу українських націоналістів Андрій Мельник та інші, а від КЕ ОУН – тоді ще виконувач обов’язків крайового провідника Степан Бандера.

Багато в чому рішення про усунення Перацького було ухвалено і під тиском нацистських кіл. З приходом до влади в Німеччині Гітлера в січні 1934 року берлінська штаб-квартира ОУН на правах особливого відділу була зарахована до штабу гестапо. У передмісті Берліна Вільгельмсдорфе на кошти німецької розвідки були також побудовані казарми, де готували офіцерів і бойовиків ОУН. Що стосується Перацького, то приблизно в цей же час він виступив із різким засудженням планів Німеччини захопити Данціґ, який, за умовами Версальського миру, був оголошений «вільним містом» під управлінням Ліги Націй. Вказівку Ріхарду Ярому, агентові німецької розвідки, що курирував ОУН, усунути Перацького дав особисто Гітлер.

План замаху розробив Роман Шухевич, приводив його в дію Микола Лебедь (Мазко), загальне керівництво здійснював Степан Бандера (Баба, Лис). Проте в останню мить безпосереднє проведення операції було покладено на іншого оунівця – Григорія Мацейка (Гонту).

14 червня, за два дні до вбивства, польська поліція заарештувала Бандеру разом з його товаришем, інженером Богданом Підгайним (Биком), другим (після Шухевича) бойовим референтом КЕ ОУН, коли вони намагалися перетнути чесько-польський кордон. Було арештовано ще декількох членів організації, причетних до вбивства міністра, зокрема Лебедя і його наречену, майбутню дружину, Дарію Гнатківську.

Як уже мовилося, це був не перший арешт Бандери. Окрім тих, про які розповідалося, він потрапляв під арешт польської поліції у зв’язку з різними акціями УВО та ОУН, наприклад, у кінці 1928 року в Калуші і в Станіславі за організацію в Калуші листопадових маніфестацій на честь 10-ліття створення Західноукраїнської Народної Республіки в 1918 році. На початку 1932 року Бандера був затриманий при нелегальному переході польсько-чеського кордону і просидів три місяці в слідчій в’язниці у зв’язку із замахом на польського комісара Чеховського і так далі.

А безпосередньо через убивство Перацького, було арештовано дванадцять учасників замаху (точніше, десять, тому що Бандера і Підгайний уже були арештовані). У цій справі деякі дослідники убачають аналогію з відомим замахом народовольців на Олександра II. Зокрема, на їхню думку, виринає паралель між арештами Андрія Желябова і Степана Бандери напередодні замаху. В обох нібито було стовідсоткове алібі – вони ніяк не могли брати участі в убивстві. Але, як відомо, Андрій Желябов, дізнавшись про арешт своїх товаришів, сам зізнався у своїй участі, добився, щоб його судили разом із безпосередніми учасниками замаху, і був повішений разом із ними.

Звичайно, що в цій ситуації виникає питання: а чи вчинив би так Степан Бандера? Судячи з того, як розгорталися подальші події, негативна відповідь напрошується сама собою. Але така його поведінка може бути пояснена по-різному. Так, наприклад, сучасний український автор, дослідник життя і діяльності Бандери Галина Гордасевич не вважає, що він боявся відповідальності. Адже, на її думку, коли справа дійшла до суду, Степан тримався цілком мужньо і спокійно вислухав смертний вирок. Гордасевич у своїй книзі «Степан Бандера: людина і міф» ставить низку питань, на які сама ж і відповідає. «Була ця мужність показною? Хто це міг би сказати з цілковитою певністю? Тільки той, хто це пережив, тобто сам Бандера. Але він уже не скаже. А чому він не вчинив так, як свого часу Желябов? Справа в тому, що між становищем Желябова й Бандери була велика різниця! Желябов очолював невелике коло змовників, які ставили своєю метою вбивство царя. Вбили, сподіваного всенародного повстання не вийшло – і їхня подальша діяльність утратила всякий смисл, лишалося тільки героїчно померти. А Степан Бандера очолював велику організацію (за деякими даними, на початок Другої світової війни кількість членів ОУН досягла 20 тисяч осіб), яка своєю метою ставила побудову незалежної держави, отож убивство Перацького було лише одним невеликим епізодом у тій боротьбі, і накладати головою провідникові за такий епізод було б украй нерозумним, навіть якщо при цьому загинуть твої друзі».

Ось так. Виходить, що Бандера свідомо посилав людей на смерть. Хоча відомо, що будь-який замах можна спланувати так, щоб безпосередній виконавець не постраждав. Приклади? Їх безліч і, можливо, немає сенсу наводити, можна тільки пригадати замах на того ж Коновальця агента НКВС, який залишився живий. Щодо Бандери, то треба ще сказати, що сам він, мабуть, не розраховував попадатися в руки поліції. І вже напевно, якби не арешт, він би і не подумав зізнаватися. Брак мужності? Звичайно, ні. І Гордасевич має цілковиту рацію. Взагалі-то, всі ці роздуми нічого б не вартували, якби ніхто про них не згадував. Ну а вже коли зачепили, то, самі того не бажаючи, виставили С. Бандеру у відверто непривабливому вигляді. Негоже символу нації поводитися нешляхетно. У даному разі А. Желябов, до речі, теж українець, гідний більшої пошани.


Слідство тягнулося довго, і, можливо, підозрюваних так і не вдалося б притягнути до суду, але до рук поліції потрапило близько двох тисяч документів ОУН – так званого «архіву Сеника». Ситуація з цим архівом здається вельми загадковою і вимагає пильнішого розгляду.

Як відомо, полковник Євген Коновалець, один із засновників і голова УВО, а потім ОУН, після поразки визвольної боротьби 1917—1920 років спочатку жив у Польщі, потім виїхав до Швейцарії, одвічного притулку політичних емігрантів. У 1935 році за наполяганням польського уряду влада Швейцарії прийняла постанову про депортацію Коновальця, який на той час мав литовське громадянство. Але навряд чи уряд Литви зрадів би його приїзду, та й близькість Радянського Союзу створювала небезпеку (уже було відомо про спроби замаху на провідника ОУН). До того ж керувати роботою організації зі Швейцарії було вельми незручно. І тоді керівництво ОУН прийняло рішення про переїзд свого керівника до Італії. Відтоді Коновалець проживав переважно в цій країні, коли-не-коли виїжджаючи до Голландії й Франції. Але головна штаб-квартира Проводу ОУН була в Празі. Там під контролем Ярослава Барановського і Омеляна Сеника знаходився весь архів організації.

У якийсь момент чеська поліція вирішила обшукати приміщення, де розташовувалася штаб-квартира і зберігався архів. Вона конфіскувала його, а потім фотокопії архіву потрапили до рук польської поліції. Зазвичай, радянські дослідники про цей архів не згадують, можливо, для того, щоб кинути тінь на учасників процесу, які, нібито злякавшись, заплуталися в своїх свідченнях і «закладали» один одного. Після розколу ОУН на так званих «бандерівців» і «мельниківців» перші звинувачували Барановського й Сеника в тому, що ті були агентами поляків. Деякі підстави для цього в них були. Але розповідь про непривабливу роль колишніх хранителів архіву буде трохи пізніше, а поки що декілька слів про цей архів і про Сеника.

«Мельниківці» згодом захищалися від звинувачень, висуваючи той аргумент, що Сеник нібито сам був арештований і просидів близько трьох місяців у в’язниці. Ось тільки незрозуміло, чому про вилучення архіву не були відразу попереджені всі, кому це могло загрожувати, і чому не було вжито заходів для попередження можливих провалів? Хто знає, може, сподівалися, що чеські органи не контактуватимуть із польськими? Як показав час, подібна поведінка була більш ніж наївна і небезпечна. У даному разі цілком до речі пригадати про те, що президент Чехословаччини Бенеш кількома роками пізніше передав Сталіну документи, які нібито свідчили про зрадницькі зв’язки маршала Тухачевського й інших вищих командирів Червоної Армії з військовими колами Німеччини, після чого було арештовано і розстріляно майже сорок тисяч вищих і середніх командирів Червоної Армії.

Хай там як, але документи з «архіву Сеника» дозволили польській поліції скласти не тільки звинувачення для суду, але і дали можливість установити велику кількість членів і керівників ОУН.

Слідство затягувалося. Підслідним, як це звичайно і буває, довелося пройти через багато що. Півтора року допитів, фізичних тортур і катувань, шантаж – винести все це було нелегко. Часто слідчі застосовували такий прийом: пред’являли протокол, зміст якого свідчить, що твій товариш уже в усьому зізнався, відповідно, слідству все відомо – і твоя відмова, як і заперечення, не має ніякого сенсу. Не всі винесли таких провокацій. Деякі з заарештованих дали свідчення, які вимагав суд, хоча потім, з’ясувавши, що їх обдурили, відмовилися від них.


Степана Бандеру утримували в одиночній камері, закутим у кайдани. Але і в цих умовах він шукав можливості зв’язатися з друзями, підтримати їх, пробував з’ясувати причини провалу. На час їди йому розковували руки, і він устигав за цей час писати на дні тарілки записки друзям.

18 листопада 1935 року в будівлі окружного суду на вулиці Медовій у Варшаві почався суд. Попередній обвинувальний акт складався зі ста двох машинописних сторінок.

Уже з першого дня Степан Бандера відмовився відповідати на питання суддів польською мовою, мотивуючи це тим, що суд зобов’язаний визнавати право української мови на існування і поважати волю підсудного. Цей мужній виступ підхопили його товариші в нещасті, і аж до кінця процесу обвинувачені говорили тільки українською мовою, і не тільки підсудні, але і деякі свідки, що підтримали обвинувачених. Коли, наприклад, до залу суду ввели українську студентку Віру Свенціцьку, дочку директора національного музею у Львові, то вона вітала підсудних словами «Слава Україні!». Суд, ясна річ, не міг із цим змиритися і ухвалив надалі карати всіх, хто зважиться на подібне, штрафом у двісті злотих або десятьма днями в’язниці. Проте це не зупинило патріотів. Більше того, надалі кожне засідання суду починалося цим вітанням. Бандера і його товариші перетворили зал процесу на трибуну пропаганди ідей ОУН.

Процес тривав майже два місяці і широко висвітлювався не тільки польською, а й світовою пресою. Світ заговорив про молодих українських націоналістів, і навіть деякі польські журналісти виявляли їм свої симпатії.

Репортер «Газети польськєй», що не побажав підписатися своїм ім’ям, у своїй статті навів список усіх підсудних і опис їхньої зовнішності. Ось що він написав про Бандеру: «Вигляду досить непоказного: низького зросту, худорлявий, на вигляд має 20—22 роки. Коли дивишся на нього, очі вихоплюють головне – висунуте підборіддя. Гострі риси обличчя надають йому неприємного вигляду. Це враження посилюють чіпкі, трохи скошені очі, стислі, вузькі, нерівні зуби. Він розмовляє зі своїм адвокатом, жваво жестикулюючи».

На одному із судових засідань прокурор спробував принизити значення ОУН зауваженням, що їхня бойова діяльність є терором і суперечить основам християнської моралі. На цю заяву Бандера негайно відповів: «Відповідальним морально за все це є тільки польський уряд і польський народ, які, розтоптавши Божі і людські закони, поневолили український народ і створили становище, за якого українці вимушені з метою самозахисту вбивати катів і зрадників».

Підсудні не бажали ніякої поблажливості й поводилися не просто відважно, але і відверто зухвало. Адвокати весь час зверталися до суду з різними поданнями і запитами, які суд незмінно відкидав. Урешті-решт, запити були сформульовані так, що вже в них містилася готова відповідь. Цей юридичний нонсенс також не забули відзначити засоби масової інформації. Газети повідомляли, що ще не було такого процесу, на якому стільки адвокатських запитів було відхилено і стільки свідків покарано. Самого Степана Бандеру силою виводили із залу суду, коли суд приходив до висновку, що його поведінка виходить за межі допустимого.


13 січня 1936 року був оголошений вирок: Бандера, Лебедь, Карпинець засуджені до страти, Климишин і Підгайний – до довічного ув’язнення, Гнатківська – до п’ятнадцяти років в’язниці, Малюца, Мигаль, Качмарський – до дванадцяти років, Зарицька – восьми років в’язниці, Рак і Чорний – семи. А що процес викликав усесвітній резонанс, польський уряд не наважився виконати вирок і почав переговори з легальними українськими політичними партіями про так звану «нормалізацію» українсько-польських відносин. Бандері, Лебедю й Карпинцю страта була замінена довічним ув’язненням. Дехто і досі намагається доказати, що це було зроблено під тиском Німеччини. Так це чи ні, довести тепер практично неможливо. У будь-якому разі, ця інформація може стати приводом для роздумів.

Усі дванадцять підсудних вирок вислухали спокійно, тільки Бандера, а разом з ним і Лебедь, вигукнули: «Хай живе Україна!» З цього приводу історик українського національного руху П. Балей напише: «…одне є певне: щоб увійти в історію національним героєм, реалізатором «величної ідеї» – батьком української державності, Бандера був готовий прийняти тричі смерть на ешафоті. Ту саму готовність він хотів бачити в кожній українській людині».

Судові поневіряння Степана Бандери варшавським процесом не закінчилися. Адже відомо: чим більша відповідальність, тим і вимоги більші. І якщо ти провідник, керівник, то і відповідати доводиться за багато що. І поки йшов суд у Варшаві, на сході польської держави відбувалися події, за які відповідати довелося крайовому провідникові.

У Львові були вбиті директор української гімназії Іван Бабій і студент Яків Бачинський. Звичайно, це для журналістів і публіки не стало такою сенсацією, як убивство Перацького. Але сенсація була для правосуддя: експертиза встановила, що Бабій, Бачинський і Перацький були вбиті з одного револьвера.

Відбулося ось що: Григорій Мацейко, успішно вислизнувши з рук варшавської поліції, прибув до Львова, декілька днів переховувався на конспіративній квартирі, потім так само успішно перейшов кордон із Чехо-Словаччиною. А револьвер він віддав: у бойовій референтурі ОУН було не так уже багато зброї.

Це дало можливість організувати над Бандерою і членами крайової екзекутиви ОУН ще один судовий процес, цього разу у Львові, у справі декількох терористичних актів, здійснених ОУН. На львівському процесі, який почався 25 травня 1936 року, на лаві підсудних було вже двадцять сім обвинувачених, із них половина тих, хто вже був засуджений на варшавському процесі на чолі зі Степаном Бандерою. Власне, львівський процес слід було б розділити на декілька окремих справ, оскільки до різних підсудних висувалися різні обвинувачення. Об’єднувало всіх лише одне: звинувачення в належності до ОУН. Сам хід процесу був спокійніший, ніж у Варшаві, тому що підсудним було дозволено відповідати українською мовою, не було і ніякої несподіванки у вигляді ще якого-небудь знайденого поліцією архіву, не було й ажіотажу в пресі. Тут Бандера відкрито виступив як крайовий провідник ОУН.

У цей час особою Бандери зацікавилися органи НКВС. 24 червня 1936 року, коли Бандера давав свідчення на львівському процесі, у залі до його слів уважно прислухався радянський дипломат Петро Светняла. Він з великим інтересом слухав зізнання підсудних, бо на основі цих зізнань вимальовувалися цілі, стратегія і тактика боротьби українських націоналістів проти комунізму. Звичайно, що потім ці відомості потрапили на Луб’янку.

Бандера, пояснюючи мету і методи боротьби українських націоналістів проти більшовизму, говорив на суді: «ОУН виступає проти більшовизму тому, що більшовизм – це система, за допомогою якої Москва поневолила українську націю, знищивши українську державність. Виступає також ОУН проти комунізму і тому, що комунізм – це рух, світоглядно протилежний націоналізму.

Головною територією боротьби з більшовизмом є східноукраїнські землі, там боротьба йде не на життя, а на смерть. Очевидно, що не має сенсу шукати відбиття цієї боротьби в більшовицькій пресі. Частковим свідченням тієї боротьби, яку ведуть українські націоналісти на східноукраїнських землях, можна вважати акти саботажу в колгоспах і на фабриках, а також різні політичні замахи.

На цій території (західноукраїнських землях. – Авт.) ми теж боремося з комунізмом, тому, що він має намір ослабити ворожі антимосковські настрої українського суспільства і прищепити йому свою доктрину. Ми ведемо тут боротьбу з комуністичним рухом передусім засобами пропаганди. Окрім цього, боремося з комунізмом і фізичними методами.

Комуністичний рух на наший території є представництвом московського комунізму. А більшовизм методами фізичного знищення бореться на східноукраїнських землях з українським народом, а саме – масовими розстрілами в підземеллях ДПУ, знищенням голодом мільйонів людей і постійними засланнями до Сибіру, на Соловки. Більшовики виселяють із широкої прикордонної смуги українців, а на їхнє місце селять виключно москалів – червоноармійців і чекістів…

Більшовики застосовують фізичні методи, тому ми застосовуємо в боротьбі з ними фізичні методи…»

Про замах, що не відбувся, на комісара львівської в’язниці Владислава Кособуцького Степан Бандера заявив, що комісар створив у в’язниці атмосферу знущання з в’язнів і проти цього необхідно було якимсь чином протестувати. Спочатку розглядався варіант, за якого політв’язні оголошували голодовку протесту, але потім було вирішено убити Кособуцького, і це повинен був зробити все той же Григорій Мацейко, якого потім відкликали до Варшави.

Що стосується вбивства Бабія і Бачинського, то Бандера заявив, що Бабій схиляв своїх учнів до співпраці з польською поліцією, а Бачинський, як це було безумовно доведено, був поліцейським агентом. На вимогу подати докази Бандера відповів відмовою, тому що, на його думку, це могло б розкрити конспіративні методи роботи ОУН.

У своєму останньому слові на суді Степан Бандера сказав: «Прокурор сказав, що на лаві підсудних засідає гурт терористів і їх штаб. Хочу сказати, що ми, члени ОУН, не є терористами. ОУН охоплює своїми акціями всі ділянки національного життя. Про ці акції мені не дали говорити, навіть про мою власну діяльність…

З розслідування виходить, що ОУН зводить свою діяльність головно до бойових акцій. Заявляю, що бойова діяльність не є єдиною і не є найпершою, але рівнорядною з іншими ділянками. Через те, що в цьому залі розглядалися замахи, які виконувала Організація, хтось міг би подумати, що Організація не рахується з людським життям взагалі і навіть з життям своїх членів. Коротко скажу: люди, які весь час у своїй праці усвідомлюють, що кожної миті можуть самі втратити життя, такі люди більше, ніж хто-небудь інший, уміють цінувати життя. Вони знають його вартість, ОУН цінує дуже високо життя своїх членів, але наша ідея в нашому розумінні така велична, що коли йдеться про її реалізацію, то не одиниці, не сотні, а тисячі жертв треба посвятити, щоб її зреалізувати. Вам добре відомо, що я знаю, що наложу головою, і відомо вам, що мені давали змогу моє життя урятувати. Живучи рік з певністю, що я втрачу життя, я знаю, що переживає людина, яка має перед собою перспективу в найближчому часі це життя втратити. Але впродовж усього часу я не переживав того, що переживав тоді, коли посилав двох наших членів на певну смерть – Лемика і того, хто вбив Перацького…»

У своїй завершальній промові торкнувся Бандера і проблеми польсько-радянських відносин у світлі українського питання: «Третя справа[7] – це справа антибільшовицької акції. Прокурор сказав, що ще одним мотивом при вирішенні замаху на радянського консула у Львові було бажання Організації відреагувати також на налагодження польсько-більшовицьких відносин із метою їх зіпсувати… Я… заявляю, що цей момент ми абсолютно не мали на увазі не тільки з практичних, але, в першу чергу, з теоретичних міркувань. ОУН у своїй політичній програмі відкидає орієнтацію на кого-небудь. ОУН відкидає концепцію побудови української держави у разі польсько-більшовицького конфлікту.

Польсько-більшовицькі відносини не можуть впливати на наші політичні розрахунки. Нарешті, з історії ми знаємо, що подібні концепції не мали успіху, і коли йде мова про Україну, то Польща з Москвою завжди домовляться…»

На львівському процесі підсудних захищали дванадцять кращих галицьких адвокатів, але, вирок все одно був суворим: Степан Бандера і Роман Мигаль – довічне тюремне ув’язнення (а за сукупністю обох процесів – сім довічних ув’язнень), п’ять підсудних отримали по п’ятнадцять років тюремного ув’язнення, двох звільнили за недоведеністю звинувачення, решта чотирнадцять дістали різні строки в сумі шістдесят п’ять років ув’язнення.


Після львівського процесу Степан Бандера сидів у в’язницях «Свєнти Кшиж» біля Кельца, у Вронках під Познанню і в Бресті над Бугом до середини вересня 1939 року – до окупації Польщі німцями. Понад п’ять років він відбув у найстрашніших в’язницях Польщі, переважно в суворій ізоляції, тобто в одиночній камері. За цей час він провів три голодовки по дев’ять, тринадцять і шістнадцять днів: одну разом із товаришами і дві – індивідуально у Львові і Бресті. Його мужня поведінка викликала пошану не тільки друзів, що сиділи разом з ним, але і ворогів – тюремного начальства, а також представників кримінального світу.

Не варто також забувати, що Степан був глибоко релігійною людиною, і це повною мірою виявилося під час його тюремного ув’язнення. Серед в’язнів він організував хор, яким сам і керував. Розповідають, що їхні чотириголосся під час виконання служби Божої було таким гарним, що навіть у тюремних наглядачів лилися сльози розчулення. Отець Йосип Кладочний, який тричі на рік сповідав Бандеру у в’язниці, згадував пізніше: «Бандера був побожним і релігійним, сповідався, приймав святе причастя завжди, коли я бував у в’язниці, і, хоча ми були під пильним наглядом, він примушував наглядачів під час сповіді стояти на великій відстані. З нього била сила волі і прагнення наполягти на своєму…»

Бандеру тримали в різних в’язницях, перевозячи коли-неколи з однієї до іншої, щоб перешкодити можливим спробам його звільнити. А спроби такі були. В одному зі звітів тюремного начальства мовилося: «С. Бандера і у в’язниці цікавиться діяльністю Організації українських націоналістів, він навіть віддає організаційні директиви. А що сучасна польська розвідувальна служба не інформувала про те, що хто-небудь інший уже зайняв посаду крайового провідника ОУН, а також дані Слідчого відділу у Львові це теж не підтверджують, то крайовим провідником і далі є Степан Бандера. З отриманої інформації виходить, що готується втеча С. Бандери з в’язниці».

Справді, друзі на волі неодноразово намагалися підготувати його втечу. У червні 1938 року, коли Степан Бандера перебував у в’язниці у Вронках, неподалік від польсько-німецького кордону, справу з його звільнення взяли на себе досвідчені бойовики Зенон Коссак і Роман Шухевич. План був розроблений дуже детально. Домовилися з одним із тюремних охоронців, який за п’ятдесят тисяч злотих обіцяв допомогти Бандері втекти. Спочатку він під час нічного чергування мав вивести Степана з одиночки і підкласти в ліжко «ляльку», а самого Бандеру заховати в коморі, яка мала другий вихід на подвір’я. Два охоронці змінювалися що дві години: один чергував у блоці, а другий – у дворі. Таким чином, вийшовши у двір, охоронець мав відчинити зовнішні двері і Бандері залишилося тільки перебратися через стіну і перейти німецький кордон.

Проте в останню хвилину все було скасовано, і досі немає однозначної відповіді чому. І можливо, вже ніколи й не буде, тому що закони конспірації не дозволяють фіксувати документально кожен крок. Існує немало різних версій, починаючи з того, що друзі побоювалися вбивства Бандери під час утечі. Є також думка, що комусь із Проводу ОУН дуже не хотілося бачити Степана Бандеру на волі.

Є ще одна причина, чому про цю спробу втечі прихильники Бандери говорять не дуже охоче. Галина Гордасевич у своїй книзі «Степан Бандера: людина і міф» розповідає про те, як усе йшло насправді. «Річ у тому, що однією з головних дійових осіб був Зиновій Книш, який потім різко розійшовся з Бандерою. А на той час Книш щойно відбув п’ятирічне ув’язнення, у нього були певні знайомства, і саме він виходив на зв’язок з охоронцем. І саме для нього ця нездійснена спроба мала трагічні наслідки. Охоронець, засмучений тим, що такі великі гроші вислизнули з його рук, сп’яну поскаржився своєму другу, той доніс «куди треба», і почалися масові арешти. От як про це пізніше згадував сам Зиновій Книш: “Розправа закінчилася на самого нашого св. Миколая, 19 грудня 1938 року. Так от, святий Миколай приніс мені дарунок – вісім років тюрми. Поляки Заборовський і Шерлей дістали присуди менші. А жінку Шерлея, що не мала ані найменшого уявлення про справу, засудили тільки за те, що взяла від чоловіка тих п’ятсот злотих, що я дав йому як завдаток. Всіх ключників, що їх у ході слідства «здали» Заборовський і Шерлей, звільнили ще в процесі слідства, але зі служби прогнали. А вони справді нічого не знали”».

Проте і Гордасевич припустилася помилки. Насправді, другою людиною в цій справі був не Зиновій Книш, а інший член ОУН, який «залишився вірним Проводу українських націоналістів» (тобто «розійшовся з Бандерою»), – Михайло (Терен). Його розповідь про підготовку ним утечі Бандери з в’язниці у Вронках викладена в книзі Зиновія Книша «Розбрат» у другому розділі «У погоні за вождем». Звідси і помилка авторки, зроблена, мабуть, через неуважність. Слова з цитати, наведеної тут, після слів «пізніше згадував сам Зиновій Книш» належать Терену.

Варіанти втечі розроблялися неодноразово, але жодна спроба успіхом не увінчалася. Сам Бандера дізнався про них тільки на волі.

Розкол в ОУН: «мельниківці» й «бандерівці»

Безумовно, політика насильства і конфронтації дорого коштувала ОУН і це призводило до втрат. Після серії публічних процесів більшість обвинувачених опинилися в польських в’язницях. До них приєдналися сотні рядових членів ОУН, схоплених у той самий час. Усього впродовж 1929—1934 років було арештовано понад тисячу членів ОУН, із них четверо засуджено до страти, шістнадцять – на довічне ув’язнення і решту – на загальний строк у дві тисячі (!) років ув’язнення.

Ці втрати були тільки частиною невдач, що спіткали ОУН. Досить скоро з’ясувалося, що організація буквально кишіє поліцейськими провокаторами, чого і можна було чекати, враховуючи курс ОУН на масовість. Ще дивнішою обставиною стала дуже зросла критика ОУН з боку самих же українців. Батьки обурювалися з приводу того, що організація залучає їхніх дітей, недосвідчених підлітків, у небезпечну діяльність, що нерідко закінчується трагічно.

Конфлікт поколінь зачепив і власне ОУН, особливо її верхівку. Керівництво рухом з-за кордону здійснювали представники довоєнного, «цивілізованого» старшого покоління, через вік і досвід помірнішого, Коновалець і його соратники. Багато методів ОУН, особливо вбивства, приймалися ними далеко не беззастережно, проте контролювати діяльність своїх підлеглих на відстані їм було важко. Не відмовляючись від насильницьких методів, Коновалець і його штаб усе ж таки вважали за краще зосередитися на пошуках підтримки з боку іноземних держав, передусім Німеччини.

На відміну від них, крайове керівництво ОУН у Галичині, яке, вірогідно, повинне було підкорятися Коновальцю і його людям, віддавало перевагу революційним діям. Начитавшись у польській в’язниці творів ідеолога українського націоналізму Дмитра Донцова, Бандера вважав, що ОУН недостатньо «революційна» за своєю суттю і лише він, Степан Бандера, у змозі виправити становище. І коли у вересні 1939 року Німеччина окупувала Польщу, а Бандера вийшов на волю, розкол в ОУН неминуче почав набувати реальних контурів.

До крайової референтури ОУН у Галичині входили, окрім Бандери, Лебедя і Шухевича, також Ярослав Стецько, Іван Климів і Микола Климишин. Усім їм ледве виповнилося по 20 років, вони не брали участі у війні за незалежність і виросли в гнітючій атмосфері польського панування. Їхня молодість і безперервне протистояння іноземному пануванню схиляли до насильницького, героїчного типу опору, а відносна помірність поглядів (і комфортніший спосіб життя) старших товаришів по ОУН, що жили за кордоном, викликали у них презирство. Незадоволеність посилилася в 1934 році, коли все керівництво галичан опинилося в ув’язненні і поповзли чутки, що цей провал є прямим наслідком невдалого керівництва і навіть зради з боку деяких членів верхівки ОУН за кордоном.

Авторитет, престиж і дипломатичні здібності Коновальця дозволяли якийсь час утримувати усе більшаючий конфлікт від виходу на критичний рівень. Але 23 травня 1938 року відбулася подія, яку інакше як переломною назвати не можна. Саме з цього дня починається новий відлік історії українського націоналізму.

Того дня на одній із вулиць Роттердама, міста в тихій маленькій Голландії, пролунав вибух. У кишені людини, яка загинула від вибуху, був паспорт на ім’я Йозефа Новичка, проте вже на другий день поліції стало відомо, що справжнє ім’я убитого Євген Коновалець. Хто його вбив, поліція так і не змогла з’ясувати, але члени ОУН не мали і тіні сумніву, що це справа рук спецслужб Кремля. Проте Москва в цьому ніколи не зізнавалася.

Загибель Коновальця, та ще в такий час, коли вже було очевидно, що наближаються грізні події, поставила ОУН у дуже скрутне становище. Коновалець був беззастережним авторитетом для всіх націоналістів, він був не тільки видатним організатором і досвідченим військовим, але і прекрасним психологом і видатним дипломатом. Він умів усіх примирити між собою і будь-кому знайти відповідне місце. І зовсім недивно, що Коновальцю вдалося створити ОУН, вливши туди УВО. Поза всяким сумнівом, що його загибель була величезною втратою для націоналістичного руху. Напередодні глобальних історичних подій ОУН залишилася без досвідченого, а головне – всіма визнаного вождя.


Після вбивства Коновальця постало серйозне питання: хто очолить ОУН? У вищих, провідних кадрах було немало видатних особистостей. Серед можливих кандидатур на пост Головного провідника називали Сціборського, Бандеру, Тимчія-Лопатинського. Але один із найближчих співробітників Коновальця Я. Барановський оголосив, що в розмові з ним Коновалець назвав своїм спадкоємцем на випадок, якщо з ним щось трапиться, Андрія Мельника (саме ця версія була висунута прихильниками Бандери). Взагалі-то проти цієї кандидатури спочатку не було ніяких заперечень. Мельник був не лише свояком, а й давнім, ще з часів визвольної боротьби 1917—1920 років, побратимом Коновальця. Щоправда, останні роки він був осторонь націоналістичного руху, але оскільки це була нелегальна діяльність, то рядові члени ОУН знали тільки, що Мельник відбував тюремне ув’язнення і ніяк не пов’язаний із польськими державними колами. Здавалося б, немає нічого дивного в тому, що він і став головою Проводу Організації українських націоналістів.

Проте далі події розвивалися за іншим, незапланованим сценарієм.


1 вересня 1939 року після нападу Німеччини на Польщу почалася Друга світова війна. Бандера в цей час перебував у в’язниці, розташованій у славетній Брестській фортеці. У перший же день війни місто бомбували німецькі літаки. 13 вересня, коли становище польських військ на цьому напрямі стало критичним через небезпеку оточення, тюремна адміністрація поквапно евакуювалася. Сидячи в одиночній камері, Бандера нічого не знав про події, що відбувалися в світі. Аж ось він почув якийсь незрозумілий гомін у коридорах, гуркіт дверей, нарешті двері його камери відчинилися: «Друже Степане, ви вільні!» Звільненню сприяли в’язні-націоналісти – якимсь чином вони дізналися, що їхній лідер сидить в одиночній камері.

Колишній в’язень із групою кількох звільнених із в’язниці українських націоналістів рушив із Бреста у напрямі Львова. Вони потай пробиралися путівцями, стараючись уникати зустрічей як із польськими, так і з німецькими військами. До того ж польські землі вже «звільняли» радянські війська, а від радянської влади Степан Бандера теж нічого хорошого не сподівався. У дорозі велику підтримку Бандері і його товаришам надавало українське населення. На Волині і, трохи пізніше, в Галичині Бандера зв’язався з діючою тоді мережею ОУН, яка почала створювати партизанські загони, піклуючись про охорону українського населення, готуючи зброю і боєприпаси для майбутньої боротьби. У невеликому місті Соколові відбулася зустріч з територіальними керівниками ОУН.

З ними крайовий провідник обговорив ситуацію і напрями подальшої роботи. Ставлення на той момент складалося таке: розвал Польщі був очевидним, і до того ж стало відомо, що більшовики мають зайняти більшу частину західноукраїнських земель відповідно до договору з гітлерівською Німеччиною. Тому вся діяльність ОУН на ЗУЗ повинна була швидко перебудуватися на боротьбу проти більшовиків. З Сокола Бандера разом із майбутнім членом Бюро Проводу ОУН Дмитром Маєвським вирушив у Львів, куди вони прибули за кілька днів після вступу до міста більшовицької армії.

У Львові Бандера пробув два тижні. Жив конспіративно, проте у зв’язку з безладдям вільно пересувався і увійшов у контакт не тільки з активом ОУН, але і з деякими керівними діячами українського церковного і національного руху. Офіційним крайовим провідником ОУН у Західній Україні тоді був В. Тимчій-Лопатинський, який цілком визнавав авторитет Бандери і поділяв його погляди. Разом із членами крайового керівництва й іншими членами ОУН, які в той час були у Львові, обговорювалися плани подальшої діяльності ОУН на українських землях і її антибільшовицької боротьби. На першому місці було створення мережі ОУН на всій території України, захопленої більшовиками, був також узгоджений план революційної боротьби на території України незалежно від ходу війни, продумувались дії на випадок масових репресій і депортацій радянською владою населення Західної України.

Переслідування націонал-патріотично настроєних представників інтелігенції не змусили себе довго чекати. Степан Бандера чудово усвідомлював те, що, залишаючись у Львові, він наражається на велику небезпеку, до того ж даремно марнує час. Він запропонував піти в ліси і виявив гаряче бажання залишитися в Україні, щоб безпосередньо брати участь у революційно-визвольній діяльності ОУН. Проте інші члени організації наполягали на тому, щоб Степан пішов за межі території більшовицької окупації і вже звідти вів організаційну роботу. Остаточно все вирішилося після приходу кур’єра від Проводу з-за кордону з таким самим проханням. У другій половині жовтня 1939 року Бандера покинув Львів і разом із братом Василем, який повернувся в місто з польського концтабору в Березі Картузькій, з чотирма іншими членами ОУН перейшов радянсько-німецьку демаркаційну лінію кружними шляхами, а потім прибув до Кракова.

Керівництво ОУН здогадувалося про майбутні репресії з боку Москви, і тому багато хто, не чекаючи приходу Червоної Армії, перебрався за кордон. Більшість із них поселилися біля Кракова і в самому Кракові. На той момент це польське місто стало центром українського політичного, культурно-просвітницького і суспільного життя на західних окраїнах українських земель під німецькою окупацією.

Після прибуття до Кракова Степан Бандера активно включився в діяльність ОУН. Він працював у місцевому центрі, в якому зібралося багато керівних діячів із ЗУЗ, польських в’язниць, було декілька ветеранів, які вже давно жили в Німеччині, Чехословаччині й Австрії. Спочатку становище Степана в організації фактично не було жодним чином визначено. Справді, колись він очолював крайову екзекутиву, але ж після цього був засуджений на довічне ув’язнення, а після нього цю посаду почергово вже посідало кілька людей.


У листопаді 1939 року Бандера змушений був виїхати на два тижні до Словаччини для лікування ревматизму, що посилився в сирих катівнях польських в’язниць. Разом із ним поїхали кілька звільнених українських політичних в’язнів, серед яких були видатні керівні члени ОУН, що працювали в ЗУЗ, Закарпатті і в еміграції. Це дало можливість провести в Словаччині декілька нарад керівного активу ОУН, на яких була проаналізована ситуація, що склалася, шляхи розвитку визвольної боротьби, внутрішні організаційні справи в країні і за кордоном.

Подальший шлях Бандери зі Словаччини лежав до Відня, де також знаходився потужний закордонний центр ОУН, в якому концентрувалися зв’язки ОУН із ЗУЗ в останні роки польської окупації, а також із Закарпатською Україною. У кінці 1939-го або в перші дні 1940 року до Відня приїхав Тимчій-Лопатинський. Було вирішено, що вони вдвох поїдуть до Італії на зустріч із лідером Проводу ОУН А. Мельником. Бандера мав намір обговорити з лідером організації низку справ, проектів внутрішньоорганізаційного і політичного характеру для налагодження ділових відносин між Проводом українських націоналістів і крайовим революційним активом. Після смерті Євгена Коновальця між крайовим Проводом і активом організації та центральним керівництвом склалися ненормальні стосунки. Причиною цього була, серед іншого, недовіра до деяких найближчих співробітників полковника А. Мельника, зокрема до Ярослава Барановського.

Крайова служба безпеки ОУН підозрювала, що Барановський пов’язаний із польською поліцією і винен у провалі крайового керівництва в 1934 році. Є відомості, згідно з якими під час побачення у в’язниці з братом Степан Бандера встиг йому сказати, що польська поліція знає про такі справи, які були відомі тільки двом людям в організації: самому Бандері і Ярославу Барановському. Оцього другого звинувачували також у тому, що саме він переконав Андрія Мельника прийняти на себе керівництво Проводом українських націоналістів, посилаючись на нібито усний заповіт Євгена Коновальця. При цьому молоді революціонери справедливо зауважували, мовляв, який може бути заповіт, та ще до того ж усний, людини, котрій було всього сорок сім років? До того ж в ОУН існувала виборна система. І після трагічної смерті всіма шановного Євгена Коновальця, на думку прихильників Бандери, мали відбутися вибори. Було висунуто вимогу усунути Барановського і провести щодо нього внутрішнє розслідування. Така ж вимога була висунута і щодо Зиновія Книша, одного з ветеранів, якого звинувачували в тому, що він є агентом НКВС.

Коли в серпні 1939 року на Другому зборі ОУН в Італії наступником Коновальця був проголошений Андрій Мельник, намітився розкол: частина делегатів висловилася за обрання на вищий пост Степана Бандери, що сидів на той час у в’язниці.

Зростала також настороженість крайового активу до політики закордонного Проводу. А після так званого Віденського договору щодо Закарпатської України настороженість перейшла у відкриту опозицію проти політики орієнтації на гітлерівську Німеччину. Пакт Молотова – Ріббентропа і політична угода між Берліном і Москвою на початку війни надали цій розбіжності політичної гостроти. У цьому і полягала головна відмінність, що стосувалася стратегії ведення національно-визвольної боротьби, між молодими революціонерами і старими емігрантами. Бандера зі своїми однодумцями вважав за потрібне підтримувати контакти ОУН як із країнами німецької коаліції, так і з західними союзними країнами, при цьому не зближуючись ні з одним угрупованням. Розраховувати слід на власні сили, бо в незалежності України не був зацікавлений ніхто. А фракція Мельника вважала, що ставка на власні сили невиправдана. У незалежності України західні країни справді не зацікавлені, це вони вже продемонстрували ще в 1920-ті роки, а ось Німеччина тоді визнала незалежність Української держави. Тому необхідно робити ставку на Німеччину. Мельниківці вважали, що створювати озброєне підпілля не можна, бо це спричинить роздратування німецької влади і репресії з її боку, що не принесе ні політичних, ні військових дивідендів.


Усі ці суперечності вимагали негайного розв’язання. Для збереження єдності націоналістичного руху конче треба було ліквідувати все більші розбіжності. Крім того, в С. Бандери і В. Тимчія-Лопатинського були розроблені докладний план, стратегія і тактика ОУН у світлі розпочатої Другої світової війни. У їхніх планах були й суто організаційні питання: переїзд Проводу до нейтральної країни, створення двох запасних керівних центрів (у Європі й за океаном), і питання стратегії – вимога не орієнтуватися на Німеччину, готувати народ України до загального повстання, і приватні питання тактики – протидія мобілізації українців-громадян Польщі до польських військ, які організувалися у Франції, підготовка загону для допомоги Фінляндії в її опору радянській агресії. Нарешті, були зачеплені і кадрові питання, що мали принципове значення.

Бандера і Тимчій-Лопатинський сподівалися разом переконати Андрія Мельника. Для цього вони в першій половині січня 1940 року відправилися до Рима. Українським центром у Римі керував ветеран визвольного руху професор Є. Онацький. У той час він був провідником ОУН на італійській території і мав псевдонім Домет. Він вів протокол зустрічі полковника Андрія Мельника і Степана Бандери.

У Римі Степан Бандера зустрівся зі своїм молодшим братом Олександром, який виїхав навчатися до Італії ще в 1933 році, потім захистив докторську дисертацію з політичної економії, одружився і працював у місцевому центрі ОУН.

Зустріч із полковником А. Мельником відбулася 5 квітня 1940 року в одному з міст Північної Італії. Розмова, що проходила на підвищених тонах, ні до чого не привела. Мельник не погодився усунути Ярослава Барановського з ключової посади в ОУН, що давало йому можливість вирішального впливу на найважливіші справи організації, зокрема на зв’язки між Краєм і закордоном. Він також не прийняв вимоги про планування революційно-визвольної антибільшовицької боротьби самостійно, без зв’язків із Німеччиною, її залежності від німецьких військових планів. Бандера і Тимчій-Лопатинський відстоювали вимогу крайового активу про те, що боротьба ОУН в Україні повинна бути передусім орієнтована на внутрішню ситуацію в СРСР, і головним чином в Україні, і що рух не має таких союзників, щоб погоджувати свої плани з ними. Якщо більшовики почнуть масово знищувати або виселяти національний актив на окупованих західних землях, щоб ліквідувати основну базу організованого руху, тоді ОУН повинна розвернути широку революційно-партизанську боротьбу, не зважаючи на міжнародну ситуацію. Але головним каменем спотикання все ж таки були відносини з Німеччиною – Мельник хотів спертися на неї, Бандера категорично заперечував.

Домовитися не вдалося, Андрій Мельник не збирався поступатися ні в політичному, ні в кадровому питаннях. Відбувся розкол ОУН на «мельниківців» (ОУН(м)) і «бандерівців» (ОУН(б) або ОУН(р) – «революційна»). 10 лютого 1940 року[8] Бандера скликав у Кракові лідерів ОУН Галичини й Прикарпаття і, оголосивши себе законним спадкоємцем Коновальця, створив Революційний Провід зі своїх прихильників – Я. Стецька, С. Ленкавського, М. Лебедя, Р. Шухевича і В. Охримовича. На цьому-таки з’їзді була затверджена партійна символіка. Партійним прапором ОУН(б) було вирішено зробити червоно-чорне полотнище, а для прапора майбутньої держави були вибрані кольори синій і жовтий, а як герб – тризуб.

Але далеко не всі однозначно підтримали такий хід розвитку подій. Усередині ОУН, серед її рядових членів була й інша думка. Найкраще вона була висловлена вустами одного з рядових УПА, організації, створеної, безумовно, за принципами «революційної» ОУН (бандерівців): «Мельник – дуже хороша людина, тямущий штабіст і тактик. Між ним і Бандерою ніколи не було ненависті один до одного, вони обидва могли б співпрацювати. Винні були інші люди, наприклад, Книш, Сушко і Барановський».

Проте чому ж усе відбулося саме так? Причин було дуже багато, і, як водиться в подібних випадках, кожна зі сторін наводить найбільш вигідні для неї. Бандера і його прихильники звинуватили Провід у тому, що його вище керівництво, яке перебувало вже багато років за кордоном, відірвалося від Краю і не знало нюансів ситуації, що склалася. Дивує, однак, те, що саме Степан Бандера став ініціатором цього звинувачення, адже він, хоча і перебував у Краю, але з 1934 року був у суворій ізоляції, а от Андрій Мельник, навпаки, виїхав за кордон тільки в 1938 році. Обидві сторони відкинули тезу про те, що це був конфлікт поколінь. І ті, та й другі вважали, що річ не у віці, а в принципових розбіжностях. Але ж і принципові розбіжності могли виникнути до певної міри і внаслідок віку: старше покоління завжди обережніше, поміркованіше в ухваленні рішень і не дуже здатне на вчинки, в яких присутня хоч би якась частка авантюризму. Прихильники Бандери стверджують, що чи не головною причиною розколу були особливості характеру Андрія Мельника. Вони казали, що у нього нібито були диктаторські замашки і він не вмів іти на компроміс. Проте сам Бандера був ще менш схильний до компромісів, та й тих же диктаторських замашок йому вистачало. Хоча, звичайно, і його теж можна зрозуміти: молодий, темпераментний, він протягом п’яти років не міг ніде застосувати свою енергію, разом з тим у нього було багато часу, щоб скласти велику кількість планів, які не були прийняті.

З надрукованих у той час книг «Чому була потрібна чистка в ОУН» (видання прибічників Бандери) і «Біла книга ОУН.

Про диверсію-бунт Яри-Бандери» (видання «мельниківців») стає зрозуміло: кожна сторона теоретично погоджувалася на мирні переговори, але… тільки після того, як протилежна «беззастережно капітулює». Мельник вимагав, щоб Бандера негайно розпустив свою «революційну ОУН», а Бандера – щоб Мельник її визнав.

Слід також відзначити, що кожна зі сторін докладала максимум зусиль, щоб створити культ «свого» вождя.

Ось, наприклад, як розповідає про підготовку Краківського збору його учасник Микола Климишин: «Усі проекти різних комісій проходили через Степана Бандеру, який найнаочніше показав у той час, чого він гідний і що може зробити. Я дивувався з тієї різмаїтості справ, які він у той час робив. З не меншим здивуванням я спостерігав, як він із повним знанням підходив до справ і скільки разів він втручався в справи, геть змінюючи первинні проекти, под якими комісії проводили довгі дискусії протягом багатьох днів. Часто бувало, що він виключав із плану нарад якусь справу, відкладаючи її до наступного дня, і хоча наради тягнулися до пізньої ночі і вранці починалися наново, він приносив свій проект вирішення проблеми, широко і всебічно розроблений… На тих нарадах зміцніла моя віра в те, що він єдиний на той момент може узяти Провід ОУН у свої руки й повести справу краще за всіх».

З другого боку, навіть протокол Римського збору, в якому по суті не мало бути жодних емоцій, переповнений славослів’ям на адресу Андрія Мельника, який насправді фактично ще нічим себе не проявив: «Вождь зголосив перед образом Упавшого Вождя приявність 22 учасників II ВЗУН (Великий збір українських націоналістів), та і ОУН свою готовність іти за геройським прикладом Євгена Коновальця. Промова Вождя, яку приявні вислухали стоячи, зворушила до глибини душі усіх і зосередила їх думки у стін Роттердамської Могили й довкола особи, яка перейняла по Євгенові Коновальцеві керму боротьби народу за визволення… Коли, звернений до образу покійного, Вождь складав свій глибоко продуманий і пориваючий душу звіт, приявні переживали одну з найбільш торжественних хвилин свойого життя».

Що ж, можливо, деяким виправданням для обох сторін може бути власне та історична епоха, коли кожен народ шукав свого «вождя» і лише в нім бачив порятунок у складній ситуації. Досить пригадати і віру радянських людей у «батька всіх часів і народів», і віру німців у свого фюрера, а італійців – у дуче…

Результатом усіх цих подій став грандіозний скандал. Сторони звинувачували одна одну у зраді національної ідеї. Керівники обох угруповань відразу засудили один одного і соратників опонента до смерті, тому гітлерівському командуванню довелося втрутитися і викликати обох до Берліна. Ні «мельниківський» смертний вирок, ні «бандерівський» ніхто ніколи навіть і не намагався виконати.

І як би не доводили послідовники ОУН(б), що всі ці події були не розколом, а тільки «очищенням ОУН від опортуністичних елементів», усе-таки це був справжнісінький розкол. Інша річ, що він був спричинений найкращими почуттями: бажанням бачити Україну вільною і переконаністю, що саме вони знають єдино правильний шлях до здійснення цієї мети. А що членство людей в ОУН ніколи не документувалося, як, наприклад, членство в комуністичній партії, то неможливо з точністю визначити, скільки саме людей підтримало Бандеру, а скільки залишилося з Мельником. Було б помилкою стверджувати, що за Бандерою пішла виключно молодь, тому що, наприклад, С. Ленкавський був далеко не молодий, навпаки, мельниківці О. Ольжич-Кандиба і Олена Теліга належали до покоління Бандери. З деякою часткою певності можна стверджувати тільки, що схильні до активних дій підтримали Степана Бандеру, а поміркованіші залишилися з Мельником.


За рік, у квітні 1941 року, Революційний Провід ОУН скликав II Великий збір ОУН, що одностайно обрав провідником ОУН Степана Бандеру. По суті справи, в той момент весь революційний актив ОУН став на його бік.

Після вирішення організаційних питань почалася копітка робота з підготовки озброєної боротьби проти Москви, яка мала вестися під час війни Німеччини з Радянським Союзом. До речі, ще в 1940 році Бандера передбачив напад Німеччини на СРСР.

ОУН(б) проводить організаційну роботу на українських землях, створює три похідні групи для випередження німців і оголошує про встановлення української влади на нових територіях, організує підпілля, веде визвольну боротьбу. Були також призначені керівні центральні органи для функціонування в Києві і Львові. Перед початком Великої Вітчизняної війни Бандера створив Український національний комітет, який консолідував усі українські сили, що боролися за державність. Нарешті був створений Легіон українських націоналістів (Дружини українських націоналістів – ДУН) при німецькому війську, який за сприятливих умов мав стати ядром українських збройних сил. Пізніше він спільно з організаційними кадрами ОУН фактично став ядром Української повстанської армії.

Приділяв новопризначений керівник ОУН увагу і простим членам організації. Про один із епізодів краківського періоду життя Степана Бандери, що свідчить за його турботу про рядових членів ОУН, репресованих німецькою владою, розповіла людина, що до недавнього часу жила в Україні.

Старий член ОУН Михайло Луцик у 1940 році працював в українській школі поблизу Кракова і був арештований німцями за свої вірші. Про його арешт стало відомо Бандері, і він організував викрадення Луцика з в’язниці. Одного дня до камери смертників, де був заарештований, увійшли двоє гестапівців і наказали Луцику йти за ними. Розгублений в’язень упізнав в одному з «гестапівців» свого знайомого, але, не показавши знаку, слухняно підкорився наказу і так опинився на волі. А що за своїми політичними переконаннями Михайло Луцик належав до досить рідкісної в Україні течії монархістів і зовсім не поділяв поглядів Степана Бандери, то навряд чи в нього була потреба приписувати йому несправжні заслуги.

Продовжував у той час Степан Бандера працювати коло теоретичних розробок. Під його безпосереднім керівництвом, наприклад, була створена інструкція «Боротьба і діяльність ОУН під час війни», яка мала характер практичних указівок для всіх членів організації, що поверталися на рідні землі для революційної боротьби.

На цьому етапі своєї діяльності Бандера зосереджується переважно на двох моментах, причому обидва вони беруть початок ще з часу його роботи на посаді крайового провідника. Він бореться за створення єдиного Проводу ОУН, що виявилося в істотній перебудові структури самої організації. Паралельно проводилася робота з виховання кадрів, які були б готові до постійної боротьби з ворогом. Решта ділянок організаційної роботи – внутрішня політика, пропаганда, а також зовнішньополітична діяльність – були, на його думку, додатковими чинниками визвольної боротьби.

Проти політики гітлерівців необов’язковими обіцянками добиватися співпраці України для боротьби з більшовиками, а виконання обіцянок відкладати до закінчення війни Бандера висунув систему фактичних дій – власною конкретною політикою і боротьбою змусити Німеччину остаточно прийняти принцип суверенності або передчасно розкрити свої імперіалістичні цілі і втратити симпатії й підтримку України й інших народів, які чекали від війни звільнення.

Тимчасовий союз із Німеччиною. «Акт відновлення Української Державності»

1940-й і наступний за ним 1941 рік стали часом недовгої співпраці Бандери і керованої ним ОУН(р) із німецькою владою. Ця співпраця була обумовлена кількома чинниками. По-перше, на цей час Німеччина володіла практично всією Європою і всі значні центри ОУН знаходилися на окупованих землях або на територіях союзних із Німеччиною держав, наприклад, Італії. І для того щоб вижити, українським націоналістам хоч-не-хоч доводилося проявляти лояльність до нацистського режиму. По-друге, ще з часів УВО зв’язки з Німеччиною були міцні й достатньо плідні. І нарешті, по-третє, перед початком Другої світової війни Гітлер був політичним діячем, який міг подобатися або не подобатися, але він ще не був визнаний злочинцем проти людства, і відносини з ним підтримували політичні діячі всього світу, зокрема Йосип Сталін, який вітав Гітлера з узяттям Парижа, а в 1941 році, рівно за два місяці до нападу на СРСР, надіслав вітальну телеграму Гітлеру з нагоди його дня народження.

Попри всі заяви «революціонерів» про самостійну боротьбу з більшовицькою Москвою, було очевидно, що така боротьба неминуче закінчиться поразкою, відповідно треба було шукати допомогу ззовні. Супротивники Німеччини на Заході не викликали довіри у націоналістів ще з часів визвольної боротьби 1917—1920 років. Слід нагадати, що згідно з мирними договорами, що завершили Першу світову війну, Україні, на відміну від багатьох інших східноєвропейських націй, було відмовлено в незалежності. За цими й багатьма іншими причинами українському національному руху вигідно було спертися на Німеччину. До цього можна додати, що українським націоналістам доводилося вибирати між двома тоталітарними державами. І якщо радянський режим достатньо чітко проявив своє ставлення до українського народу, то Німеччина поки в цьому помічена не була, якщо не зважати, звичайно, на маячню, висловлену в працях ідеологів нацизму. Безумовно, Бандера і його прихильники чудово розуміли, що і Німеччина не є надійним партнером, як це хотілося б «мельниківцям», тому вони не дуже покладалися на неї. Але, як уже мовилося, реальність диктувала свої умови, і треба було вибирати. Політику ОУН(р) того часу можна схарактеризувати як тимчасовий союз із Гітлером.

Чи вірили українські націоналісти, що Німеччина дозволить їм створити незалежну Україну? В усякому разі, у них перед очима був приклад Хорватії і Словаччини, країн, що за допомогою німців стали незалежними державами.

В. І. Ленін стверджував, що найбільш слушною для повстання і революції обставиною є війна. У цьому питанні українські націоналісти були цілком солідарні з вождем світового пролетаріату. Недивно, що вони вирішили використати напад Німеччини на СРСР для досягнення своєї одвічної мети – створення Української держави.

Розрахунок робився на стару і, здавалося, безвідмовну в своїй логічності істину: «Ворог мого ворога – мій друг». Основним супротивником, що захопив більшу частину України, були більшовики, а німецька армія їх виганяла. У свою чергу, нацисти потребували сприяння місцевого населення на зайнятих ними територіях, а його могли забезпечити українські рухи в обмін на надання державної незалежності.

У даній ситуації розрахунки на «використання» Німеччини будували як «мельниківці», так і «бандерівці». І ті, й другі були солідарні в тому, що за допомогою військових німецьких фахівців необхідно створювати свою армію. Різними у них були тільки підходи. «Мельниківці» розраховували переконати нацистську верхівку, що без широкої допомоги українців німцям не перемогти СРСР. Вони не сприймали серйозно заяви Гітлера про расову неповноцінність слов’ян і його плани з облаштування європейських земель Радянського Союзу, тобто перетворення, наприклад України, в німецьку колонію.

Андрій Мельник і його прибічники вважали, що подібні заяви Гітлера потрібні були на ранньому етапі становлення націонал-соціалістського руху, для того щоб згуртувати і консолідувати націю. А сучасність, як вони думали, диктує інші умови і вимагає інших схем. Як показав час, вони жорстоко прорахувалися.

Натомість «бандерівці» зробили ставку на самостійний опір, але вважали, що Німеччину можна використовувати в своїх цілях, передусім як військових учителів. По-друге, вони наївно вважали, що, поставивши німців перед фактом створення Української держави, їм удасться добитися визнання своїх прав. У результаті, прорахувалися і вони.

Українські націоналісти з ентузіазмом вітали напад Німеччини на СРСР, бачивши в цій події багатообіцяючу можливість для утворення незалежної Української держави. Проте, хоча в ОУН і німців був спільний ворог, їхні інтереси й цілі були зовсім різними. Німцям ОУН уявлялася корисною головно як диверсійна сила, здатна спустошувати тили Червоної Армії. Натомість націоналісти явно не прагнули бути знаряддям Берліна; у їхні наміри входило використати війну для розповсюдження власного впливу в Україні. Отже, кожна сторона збиралася використати іншу в своїх цілях.

І без того напружені відносини між ОУН і нацистами ускладнювалися низкою інших нюансів. Треба сказати, що німці по-різному ставилися до ОУН: абвер (військова розвідка), що мав тривалі зв’язки з ОУН, вважав за потрібне співпрацювати з нею; а, наприклад, апарат нацистської партії, очолюваний Борманом, зневажливо відкидав саму можливість ставлення до ОУН як до серйозного політичного чинника. Готуючись до боротьби з московсько-більшовицькими окупантами, ОУН(р) вирішила використати внутрішні розбіжності між військовими колами вермахту і нацистською партією для організації навчальних українських груп при німецькій армії.

Німецька влада закривала очі на роботу військового центру ОУН у Польщі. Цей центр, організований за безпосередньої участі Бандери і його вірного соратника Романа Шухевича, розгорнув активну військову підготовку серед членів ОУН зі співчуваючих, проводив роботу з уже готовими кадрами і з тими, хто не мав військової освіти. Усім військовим з армійською освітою були визначені їхні функції і завдання, призначені мобілізаційні плани на майбутнє. Були організовані вищі військові курси, курси старшин і сержантів, розроблені методики з використання військових знань, набутих у регулярних арміях, для військової роботи в даних умовах, визначені плани й методики організації й дій революційних військових з’єднань, партизанського і повстанського руху, складені списки та комплекти військової літератури, створені умови для роботи військових, почато створення військових підручників, підготовлені плани й програми військових шкіл різного типу, створено декілька команд військових інструкторів, проведено ряд навчальних курсів, організовані навчальні табори, в яких велика кількість членів ОУН здобула початкову військову освіту.

З лав курсантів того часу вийшло немало здібних офіцерів, що поповнили надалі лави УПА. Мобілізаційні плани з розміщення військових на випадок німецько-радянської війни стали основною роботою Проводу ОУН у підготовці так званих похідних груп, члени яких із західних окраїнних земель, із Польщі, Німеччини і почасти із Закарпаття мали перейти на серединні і східні українські землі. Посилена військова робота дала добрий результат, що дозволило організації проводити роботу і боротьбу на два фронти в період німецько-радянського протистояння.

Військове навчання ОУН проходило конспіративно. Воно давало переважно теоретичні знання, але мало важило в плані практичного військового уміння, яке можна здобути тільки в армії, у полі, зі зброєю.

Результатом співпраці ОУН(б) із німцями стало створення напередодні їхнього вторгнення в СРСР українського військового підрозділу – вже згадуваної вище Дружини українських націоналістів (ДУН), що складалася головно з українців пробандерівської орієнтації, набраних на окупованих німцями територіях. Це формування ділилося на два батальйони – «Нахтігаль» під проводом сотника Романа Шухевича і «Роланд», командиром якого був майор Є. Побігущий. Посилаючи загін ДУН на навчання в німецьку армію, ОУН поставила свої умови, які були прийняті тими німецькими військовими чиновниками, хто відповідав за співпрацю з українцями. Головні умови були такі: завданням загону є боротьба проти більшовицької Москви за відновлення й захист незалежної соборної Української держави; весь загін підкоряється Проводу ОУН, складаючи йому присягу; рішення про участь загону у військових діях приймає Провід ОУН, і лише за його рішенням загін виконує накази; загін зберігає власний внутрішній порядок; військова референтура Проводу ОУН надає військові звання і призначає командний склад у загоні ДУН; на мундирах воїни цих легіонів повинні були носити тризуб і йти в бій під синьо-жовтими прапорами. Ніякого підпорядкування структурам СС, як про це часто пишуть, не було, тим більше що підготовка бійців ДУН проходила в спецшколі абверу в Нойгамері. Як відомо, абвер і СС весь час ворогували, тому навряд чи керівництво військової розвідки Німеччини дозволило б навчатися в своїй школі тим, хто підкорявся відомству шефа СС Гіммлера.

Згодом Степан Бандера писав: «Політичний смисл створення українського військового загону в співпраці з німецькою армією був у тому, що він мав закріпити свободу і становище України, яка під час війни на її території не вдається до пасивного очікування, але і сама бореться за свою незалежність. Військові загони Дружин українських націоналістів мали офіційно довести, що Україна готова, окрім власної революційної боротьби, поставити на фронт проти Москви своє військо в союзі з Німеччиною, якщо вона підтвердить державну незалежність України і офіційно вважатиме її союзником.

Остаточне ставлення Німеччини мало виявитися тільки тоді, коли хоч би частина України звільнилася від більшовиків. У разі дружнього ставлення Німеччини до України підрозділи ДУН повинні були стати основою регулярної армії Української держави. У разі негативного розвитку подій, що було також передбачено, все одно була б вигода – прекрасний вишкіл офіцерів і солдатів, які мали знайти спосіб повернутися в лави підпілля ОУН, щоб створювати і поповнювати її революційні військові сили. Проте на цьому шляху перед українськими військовими стояло надзвичайно складне політичне завдання – продемонструвати свою вірність незалежній лінії ОУН і відірватися від співпраці з німцями».


Перед німцями, які схилялися до необхідності співпраці з ОУН, виникала дилема: яку саме фракцію підтримувати – помірних, але слабкіших «мельниківців» чи діяльних, численніших, але погано ними контрольованих «бандерівців»? Боротьба за підтримку німців ще більше загострила протистояння двох фракцій: кожна вважала себе єдиним представником українського народу.

За наказом заступника начальника відділу абверу-II Е. Штольца обидві групи («мельниківці» та «бандерівці») готували майбутніх поліцаїв, розробляли плани «повстання українців» відразу ж після нападу Німеччини на Радянську Росію, «щоб підірвати найближчий тил радянських військ і переконати світову спільноту в розкладанні радянського тилу»[9]. Кожній фракції також дозволили створити свій «уряд».

У червні 1941 року приготування, що курирувалися особисто фельдмаршалом Кейтелем, були закінчені. Бандерівські бойовики, передусім батальйон «Нахтігаль», були одягнені в нацистську форму з єдиною відмінністю: синьо-жовтими смужками на погонах. В урочистій обстановці батальйон склав фюрерові присягу на вірність «до крові».

Керівництво ОУН(б) планувало, що з приходом до України легіони ОУН мають стати зародком самостійної національної армії. 30 червня 1941 року, відразу ж після відходу більшовиків, виконуючи рішення Проводу ОУН, батальйон «Нахтігаль» увійшов до Львова з метою організації Національних зборів, які тут же в будівлі, де розташовувалося відділення «Просвіти», проголосило «Акт відновлення Української Державності». Голова Національних зборів Ярослав Стецько був уповноважений створити Тимчасовий уряд для організації українських владних структур. ОУН(б) не тільки обійшла німців, але і намагалася переконати перелякане українське населення (спершу небезуспішно), що діє зі схвалення Берліна.

При цій історичній події були присутні близько ста визначних представників від усієї України, а також майбутній патріарх УАПЦ[10] Й. Сліпий. Історичний момент благословили все ще живі ієрархи українських церков, наприклад Андрей Шептицький, митрополит УГКЦ[11]. Проголошення незалежності було передане по радіо для всього українського народу і світу.

Акт 30 червня 1941 року засвідчив світу, й зокрема Німеччині, що український народ є законним господарем на своїй землі і оборонятиме її від кожного, хто посміє позбавити Україну свободи.

Частиною, спільною для обох фракцій ОУН, стратегії – ставити німців перед фактом, що відбувся, – стали їхні спроби створити органи місцевої адміністрації в окупованих районах України. Для цього було зібрано близько двох тисяч членів ОУН, переважно «бандерівців», які, розбившись на похідні групи, мали йти слідом за німцями, що наступали в глиб України. На місцях члени цих груп виявляли згодних до співпраці з ними українців і формували з них місцеву адміністрацію.

Тим часом ОУН(м), яка утримувалася від конфронтації з німцями, спробувала отримати вигоду з дій своїх супротивників, неузгоджених із вищим німецьким керівництвом. Андрій Мельник написав листи Гітлеру і генерал-губернатору Франку, в яких серед іншого мовилося, що «бандерівці поводяться негідно і створили без відома фюрера свій уряд». Хоча, як уже наголошувалося, існувала принципова згода на формування уряду для кожної групи, єдиною умовою було тільки те, що до складу уряду мали увійти представники обох фракцій. Але при цьому, звичайно ж, не малося на увазі, що цей уряд представлятиме самостійну і незалежну державу. А в мельниківських газетах «Наступ», «Український вісник» і «Сурма» піднялася хвиля обурення тим, що до «уряду» не запросили нікого з ОУН(м). Утім, за декілька місяців «мельниківці» втратили прихильність нацистів.

Німцям «самостійна Україна» була не потрібна. Гітлер доручив Гіммлеру терміново ліквідувати «бандерівську диверсію». До Львова негайно прибула команда СД і спецгрупа гестапо для «ліквідації змови українських самостійників». Прем’єру Стецькові було поставлено ультиматум: визнати недійсним «Акт відновлення Української Державності». Після рішучої відмови Стецько і ще декілька членів уряду були арештовані. Провідник ОУН Бандера був схоплений у Кракові. Українська Самостійна Соборна Держава, проіснувавши всього два дні, була знищена, проте боротьба на цьому не припинилася.

Степан Бандера півтора року просидів у Берліні в поліцейській в’язниці, ще півтора року – в концтаборі Заксенгаузен. Розповідають, що в Заксенгаузені Бандера жив хоча й під наглядом поліції, але в особливих умовах і на доброму пайку. До цього російські історики додають ще й таке: якось Бандеру, що гуляв по Берліну, зупинила поліція, але негайно відпустила, коли той показав посвідчення співробітника гестапо. Через обер-штурм-банфюрера СС Вольфа він отримував інструкції з керівництва своїми прибічниками, яких закликав «продовжувати співпрацю» з окупаційними військами. Серед цих інструкцій був і наказ «про поголовне і повсюдне знищення польського населення, що проживає на території західних областей України». Проте українські історики цей період життя Бандери переважно замовчують. Хоча малоймовірно, що все було так, як викладено вище. Якби це все відбувалося насправді, то тоді дуже дивною виглядає боротьба УПА проти німців. І навряд чи у такому разі ім’я Бандери стало б символом цього опору. Найпевніше, що подібні інструкції від його імені поширювали нацисти.

Вельми дивним також здається розповідь про прогулянки в’язня концтабору по Берліну. З якою метою? Якщо його туди привезли, наприклад, для якихось переговорів, то чому він гуляв наодинці? І звідки в ув’язненого посвідчення співробітника гестапо? Відповідей на ці і подібні питання поки немає. Отже, залишається тільки припускати, що подібна інформація, що з’являється, до речі, до цього часу, є наслідком масованої радянської пропаганди з очорнення лідера українського національного руху.

Тоді як Бандера нібито «гуляв по Берліну», доповіді агентів нацистської Служби безпеки повідомляли, що після масованих арештів у вересні 1941 року бандерівці, що залишилися на волі, знову почали організовуватися. Причому відбувалося це в 1942 році безпосередньо на території Німеччини, в Дрездені й Брауншвейгу, а центр руху знаходився в Берліні. Унаслідок негайно проведеної операції гестапо арештувало близько шістдесяти найбільш активних функціонерів нелегальних «бандерівських» груп. Був затриманий і керівник Берлінського центру – такий собі Клим. Протягом осені того ж року в ув’язненні опинилося понад двісті прихильників Бандери. І ще одна деталь: в одного з кур’єрів, що здійснювали зв’язок із Галичиною, були виявлені фальшиві бланки «Керівника Німецького інституту для іноземців при Берлінському університеті». Документи були потрібні для того, щоб пред’являти їх контролю на кордоні як дозвіл на проїзд замість свідоцтва про відпустку. Чи не цей факт ліг в основу радянської пропагандистської вигадки про прогулянки Бандери з гестапівським посвідченням?

Треба сказати, що Заксенгаузен дуже відрізнявся від інших німецьких концтаборів, наприклад, Бухенвальда й Освенціма (Аушвіца). Це було не зовсім звичайне місце перебування військовополонених й інших противників «Великої Німеччини». У Заксенгаузен нацисти відправляли найбільш важливих своїх в’язнів. Наприклад, саме тут перебував син Сталіна Яків Джугашвілі, причому йому також, як і Бандері, були надані цілком стерпні умови.

Один із радянських публіцистів на доказ співпраці ОУН з нацистами ставив риторичне запитання: чому ж вони не розстріляли Степана Бандеру, як, скажімо, Ернста Тельмана? Насправді, відповісти на це питання не складно. Так, справді, гітлерівці скоїли важкі злочини проти людства, але вони не були ідіотами. Ернст Тельман, вождь німецьких комуністів, був для нацистів усього лише ворогом, якого слід було знищити. А Степан Бандера був помітним політичним діячем, якого можна буде використати, як гадали нацисти, коли обставини складуться певним чином. Урешті-решт, можна назвати низку інших європейських політиків, які теж були в Заксенгаузені й залишилися серед живих. З другого боку, там загинули два відомі українські націоналісти – Іван Габрусевич з ОУН(б) і Олег Кандиба-Ольжич із ОУН(м) (він був замучений на допитах).

З останнім пов’язана, до речі, розповідь, що позитивно характеризує Бандеру. Його камера була розташована так, що він міг бачити тих, кого виводили на прогулянку. Побачивши Андрія Мельника, Степан Бандера, якому якимсь чином стало відомо про загибель Ольжича, милом написав на шибці його ім’я і поряд намалював хрест, повідомивши таким чином Мельникові про цю трагічну подію.

Потрапивши в концтабір, Бандера опинився поза процесом створення в окупованій гітлерівцями Україні УПА, офіційною датою утворення якої вже після Другої світової війни націоналісти, що залишилися на Заході, визначили 14 жовтня 1942 року. Тієї самої УПА, яка не тільки вступала в запеклі бої з передовими загонами Червоної Армії, не тільки успішно протидіяла багатотисячним силам створених НКВС і ВКП(б) загонів червоних партизан, але і – це історичний факт – багато разів проводила бойові операції проти гітлерівців і польських націоналістів.

Усю історію найвідомішого дітища ОУН – Української повстанської армії – умовно можна поділити на три етапи. Перший етап – від створення в 1942 році до 1944 року, коли практично вся територія України була очищена радянськими військами від нацистів. Другий – із другої половини 1944-го до 1950 року, коли загинув легендарний командир УПА Роман Шухевич. І третій етап – 1950—1954 роки. У цей період УПА командував Василь Кук (Вертко Леміш).

Незважаючи на те що Степан Бандера сидів у в’язниці, вся боротьба переважної більшості українських націоналістів під час Другої світової війни була пов’язана з його ім’ям. Саме тоді народжувалося відоме і для багатьох досі одіозне поняття «бандерівщина».

Запевнення радянських істориків в тому, що Бандера керував діями УПА, не можна вважати повністю голослівними. Їхня впевненість базується на цілком зрозумілих підставах. Ось тільки висновки зроблені були з ідеологічною підосновою. Річ у тому, що Роман Шухевич справді підтримував зв’язок зі Степаном Бандерою через його дружину Ярославу, якій давали побачення з чоловіком. На перший погляд здається дивною сама можливість подібних побачень, відповідно і розцінити їх можна як знак особливої прихильності нацистських властей все-таки до союзника, нехай він і завинив. Але, з другого боку, вельми дивно було б тримати Бандеру в концтаборі, при цьому знищивши його рідних братів. Це ніяк не в’яжеться з позицією особливої прихильності. Логічніше було би припустити, що німці, дозволяючи побачення Бандері, тим самим хотіли частково прихилити його до тіснішої співпраці, одночасно демонструючи йому безглуздя протидії за допомогою знищення рідних. Інакше кажучи, можливо, нацисти ніби казали йому: «Подивися, ми даємо тобі побачення з дружиною. З нами можна і потрібно співпрацювати. А якщо ти цього не хочеш, усі твої рідні будуть знищені». До цього можна додати, що гестапо напевно знало про зв’язки Ярослави Бандери з Шухевичем.

Німці намагалися увійти і в контакт із, мабуть, найбоєздатнішою силою – УПА. Заради цього вони врешті зважилися на те, щоб випустити людину, яка для українців, настроєних антирадянськи, була символом, – Степана Бандеру. 25 вересня 1944 року його й інших в’язнів-українців, зокрема деяких «мельниківців», випускають із Заксенгаузена. Є точні цифри кількості прибічників Бандери, що дістали волю, – триста; скільки було «мельниківців» – історія замовчує. Розрахунок нацистів будувався на тому, що українські «самостійники», довгий час пробувши в спільному ув’язненні, зможуть знайти точки дотику і, так або інакше, стануть у пригоді Німеччині.

Степанові Бандері і його прибічникам запропонували переговори про можливу співпрацю. Першою ж умовою таких переговорів Бандера висунув визнання «Акту відновлення Української Державності» і створення української армії як окремих, незалежних від німецьких, збройних сил самостійної держави. Гітлерівці визнати незалежність України не погодилися, вони прагнули створити пронімецький маріонетковий уряд і українські військові формування у складі німецької армії. У результаті Степан Бандера рішуче відмовився від співпраці з фашистським режимом.

Переслідуваний емігрант і головний провідник ОУН

Відкинувши пропозиції німецької влади про співпрацю, Бандера опинився в ситуації бездіяльності. За межами України, без усякої надії повернутися туди, побачити її вільною і незалежною, на напівлегальному становищі, у великій скруті. Але найгіршим було те, що в деяких принципових питаннях погляди його колишніх однодумців, соратників і побратимів раптово – звичайно, це відбувалося поволі, але виявилося відразу, – діаметрально розійшлися. Про життя Бандери в цей час відомо мало, і тому важко визначити, де правда, а де вигадка. Але на підставі наявних даних умовно його життя в цей період можна поділити на три частини.

Перша – політична діяльність, яка, хоча й була через певні умови нелегальною, все ж таки відоміша, попри цілковиту суперечність відомостей. Наступна – його особисте життя, яке теж мало бути законспірованим. І, нарешті, третя – це маловідома і повита таємницею історія замахів на нього.

Відомо, що Степан Бандера, відхиливши всі пропозиції й обіцянки нацистів, таки продовжував тісно з ними співпрацювати. Нібито у складі 202-ї команди абверу в Кракові він працював над підготовкою диверсійних загонів ОУН. Безглуздість цього твердження очевидна, хоча це й досі треба доводити, бо і тепер багато хто відстоює цю версію. Таким людям можна вказати на декілька невідповідностей: по-перше, ніякі диверсійні групи ОУН не проходили підготовку в нацистів під кінець війни; по-друге, абвер як такий на той час фактично припинив своє існування після того, як його шеф, адмірал Канаріс, виявився замішаним у змові проти Гітлера, що закінчилася невдалим замахом. Нарешті, відмовившись співпрацювати з гітлерівцями, чи міг Бандера увійти до хоч якихось нацистських структур? Простіше припустити, що німці, випустивши його на волю, продовжували тримати його під наглядом. Доводиться визнати історичну несумлінність тих авторів, які стверджували, що Бандера активно працював на абвер. Це був один із міфів, створених радянською пропагандою.

Ось ще один приклад, дещо іншого роду. Нібито літом 1945 року Степан Бандера видав секретний указ, у якому, зокрема, мовилося про необхідність «негайно і максимально таємно… вищезазначені елементи ОУН і УПА (тих, хто може здатися владі) ліквідувати двома способами: а) направляти великі і незначні загони УПА на бій із більшовиками і створювати ситуації, щоб їх знищували Ради на постах і засідках». По-перше, хотілося б запитати автора (авторів?) цієї інсинуації: звідки їм стало відомо про секретні укази керівника ОУН? По-друге, в той момент Степан Бандера був не в тому становищі, щоб давати подібні розпорядження: як такої влади у нього тоді не було. І нарешті, по-третє: попри деякі не кращі риси своєї вдачі, Бандера просто по-людськи не міг видавати таких указів. Знову доводиться говорити про «бандерівський міф», тільки в цьому випадку міф, створений не пропагандою, а радше заснований на провокації органів внутрішніх справ, що випускали і поширювали подібні опуси. Ось уже кому це було вигідно, так тільки тим, щоб дискредитувати не тільки самого Бандеру, але і весь рух УПА як в очах простих обивателів, так і самих воїнів.

Хотілося б навести ще одну «чудову» розповідь. Нібито взимку 1944/45 року внаслідок стрімкого наступу радянської армії Бандера раптово з’явився на звільнених територіях у Кракові, звідки його за особистою вказівкою Гітлера виводив знаменитий диверсант Третього рейху Отто Скорцені. Цей агент екстра-класу, як відомо, працював тільки з дуже важливими для фашистів персонами (наприклад, викрав Муссоліні). Коментарі, як то кажуть, зайві.


Ще сидячи в концтаборі, Бандера жваво цікавився подіями, що відбувалися в Україні. Один із його прибічників, Євген Стахів, підтримував тісні стосунки з дружиною Степана, Ярославою Опарівськой, передаючи через неї всі новини. От як він згадував про цей період ув’язнення Степана Бандери: «Я дізнався, де живе дружина Степана Бандери: на Дальманштрассе, 8 – це була таємна квартира ОУН, про яку мало хто знав… Дружину Бандери, Славу Опарівську, я знав ще зі студентського життя. Ми разом належали до Львівської студентської громади у 1938 році. Коли прийшов до неї на Дальманштрассе, вона відразу почала протестувати: вона під наглядом гестапо, їй заборонено з будь-ким зустрічатися і розмовляти – тож не хоче через мене мати клопіт. Я не виходив. «Хочу вам розповісти, що діється в Україні, що діється в ОУН. А ви бачитимете Бандеру, перекажете». Питаю її, коли вона матиме зустріч. «Може, завтра або позавтра, але вийдіть мені з кімнати, бо зараз має прийти офіцер гестапо…»

Я далі з нею сперечаюся, і тут – дзвінок. Вона відчиняє двері – на порозі Шарф. Той самий, що обіцяв мені: «Стахів, як я вас ще раз упіймаю, ви ніколи не вийдете з концтабору». Серце в мене впало. А він відразу: «Пане Стахів, що ви тут робите?» – «Мій брат у криміналі, – кажу, – я приїхав до Берліна його відвідати». – «О, то я вам можу допомогти. Я перекажу пані Бандері, коли ви з ним зустрінетесь». Я такого аж ніяк не чекав, що він зі мною так добре, приятельські говоритиме. Просто заціпенів від здивування. А Шарф: «Зателефонуйте завтра пані Бандері о 12-й годині. Вона матиме зустріч зі своїм чоловіком о першій, то, може, і ви тоді зустрінетеся з братом…»

Я скоро вбираюся і чимдуж спішу до головної квартири гестапо, де шефом був Гіммлер. І там сиділи мій брат і Бандера. Треба було пройти гострий контроль. Гестапівці, що стояли на дверях, докладно записували хвилину, коли ти увійшов, і куди йдеш. Спочатку я пройшов до Шарфа (його, до речі, весною 1943 року у Львові застрелив Маївський), потім мене викликали на коридор. Там на лавці Степан Бандера говорив з дружиною. З другого боку були ми з братом. Посередині сидів есесівець. Української він не знав, тому просив говорити по-німецьки. Але час від часу ми все-таки перекидались українською, і я розповів про терор, про арешти, про те, що ми почали війну проти німців. Бандера передав дружині брудну білизну, яку я мав забрати, бо там у комірці було сховано листи до Лебедя. Я про те знав і мав завезти листи адресатові».

Що ж до подій безпосередньо після звільнення, то про них також є свідчення, цього разу жінки, активістки національного руху Галини Петренко. До речі, її спогади досить цікаво характеризують Степана Бандеру не стільки як політичного діяча, а просто як людину, чоловіка і батька.

«Мої зустрічі припали на час, коли він вийшов з концтабору перед самим кінцем війни, – згадувала Петренко. – Поразка Німеччини була очевидна, але що прийде після цього, ніхто не міг передбачити. Бандеру цікавило все, що відбулось і відбувалось в Україні, від якої він був ізольований цілком. Я була активною в національному русі, а до того ж чи не першою жінкою з «Великої України», яку Бандера зустрів у своєму житті. Не дивно, що його цікавило все, що я могла йому оповісти.

Я в той час була молодою вдовою його приятеля Івана Климова-Легенди, і тому крім довір’я до мене долучався ще і певний нюанс респекту (поваги). Мій батько також був одним із засновників УГВР (Української головної визвольної ради. – Авт.), і Бандера мав змогу багато говорити з ним.

…Наше знайомство відбулось у Відні якраз у помешканні мого батька, де на той час жила родина Миколи Лебедя (Ода – дружина, її мама і маленька Зоряна). Я жила окремо, але кожного дня була з ними, щоб подбати про їх побут. Вони тоді також щойно були звільнені з концтабору.

Як звичайно Відень щоденно бомбардували літаки аліянтів (союзників), всі йшли до сховища, а я залишалась, щоб зварити якийсь «кандьор», як буде змога. І коли одного разу Ода попросила додаткову тарілку для гостя, який зайшов, я, трохи невдоволена, віддала свою «порцію», бо більше не було. Щойно тоді, сміючись, Ода заставила мене придивитися до незнайомого гостя. Впізнавши з фотографії Степана Бандеру, я була майже щаслива, що трапилася нагода його погодувати.

Після того майже кожен день він появлявся у нас. Часом також не йшов у сховище, і під бомбовий град, який падав дуже близько, ми пильнували ринку на «буржуйці», щоб не розіллялась дорогоцінна страва. Як втихали бомби і можна було ходити по місту, я намагалась показати йому все, що мене цікавило в тому чарівному місті. Часом до нас долучався і Яро слав Стецько. «Велика політика» не була темою наших розмов, але без того не можна було обійтися, щоб за асоціацією не торкатися багатьох її сторін.

Той віденський період пролетів дуже швидко. Ми з батьком і невеличкою групою людей, серед яких була і нинішня Слава Стецько, виїхали на південь Баварії. Їхали за фальшивими «марш-бефелями»[12], які приніс Степан Бандера. Він же приніс і батькову валізку і посадив нас у поїзд, а сам вернувся до своєї родини – дружини і доні, які жили під Віднем. По всяких перипетіях ми з батьком опинилися в Аузбурзі, а Бандера осів у Мюнхені. Віддаль не далека, а нитка приязні увірвалась. Повоєнний час вимагав пристосування до нових умов. У Бандери прийшло багато нових справ, які вимагали рішень з проекцією на майбутнє, і він з головою віддався їм. Ще зустрілись на панахиді по Легенді, але то не був час на розмови.

Не мала нагоди зустріти і його дружину, хоч він часто у Відні говорив про неї з турботою, що не може ні їй, ні доні приділити належної уваги. Думаю, це було гарне подружнє життя, але для п. Наталки нелегке. Але тоді всі ми були молоді, підпільне життя в Україні позбавило нас «матеріального багажу», і те, що ми були бідні, як костельні миші, нас не турбувало».


Повертаючись безпосередньо до суспільно-політичного боку життя Степана Бандери, перше, що треба з’ясувати, – який пост посідав він тоді.

На момент свого арешту німцями він був головою Проводу ОУН, яка називала себе «революційною» або, інакше, «під стягом Бандери». Як уже неодноразово наголошувалося, після арешту Степана Бандери обов’язки голови взяв на себе Микола Лебедь, але він не був офіційно затверджений на цій посаді і був виконувачем обов’язків провідника. На ІІІ Великому надзвичайному зборі ОУН у 1943 році було вирішено відмовитися від посади провідника і одночасно було створено Бюро Проводу з трьох людей: Роман Шухевич, Ростислав Волошин і Дмитро Маївський. Але і Волошин, і Маївський загинули, знову залишився один – Роман Шухевич.

Мирослав Прокоп, один із засновників Української головної визвольної ради, стверджує, що Роман Шухевич був і залишався головою Проводу аж до своєї загибелі. Інший відомий націоналістичний публіцист Степан Мудрик-Мечник писав: «Степан Бандера після звільнення з німецького концтабору Заксенгавзен на деякий час затримався в Берліні. Сюди до нього з України з групою членів ОУН приїхав Микола Лебедь, висланий Романом Шухевичем для зовнішньополітичної діяльності. М. Лебедь став перед Бандерою на струнко і склав звіт про проведену ним працю». Треба сказати, що в цьому уривку сила нісенітниць. Починаючи з того, що вже сам вираз «став на струнко» мимоволі викликає усмішку. Ба більше, Микола Лебедь прибув на Захід зовсім не для звітування перед Бандерою, а як генеральний секретар зовнішніх справ УГВР разом із Зеноном Матлою і Дариною Ребет для того, щоб проінформувати світову громадськість про ту героїчну боротьбу, яку веде УПА з комуністичним режимом.

Палкі прихильники Степана Бандери вважали й іноді продовжують вважати, що в 1940 році на Краківському зборі він був обраний довічним провідником ОУН. Але, судячи з усього, Бандера сам хотів отримати підтвердження своїх повноважень і прагнув для цього зібрати IV Великий збір ОУН, проте цей намір залишився нездійсненим, тому що на нього не могли прибути делегати з України. Замість збору взимку 1946 року в Мюнхені була проведена розширена конференція, на якій були створені Закордонні частини (ЗЧ) ОУН. Це дало підстави тим націоналістам, які не погодилися з політикою Бандери, стверджувати, що в післявоєнні роки він уже не був головою Проводу всієї ОУН(р), а лише ЗЧ ОУН. Проте вибори 1946 року утвердила конференція ЗЧ ОУН в 1947 році, на якій Степан Бандера знов став головою Проводу всієї ОУН. Ще раніше, в лютому 1945 року, на конференції ОУН на українських землях був обраний новий склад Бюро Проводу (Бандера, Шухевич, Стецько). Таким чином Степан Бандера знову став керівником ОУН(р), а Роман Шухевич виявився його заступником і головою Проводу в Україні. Тоді ж було вирішено, що у зв’язку з московсько-більшовицькою окупацією України і несприятливим міжнародним становищем провідник ОУН повинен постійно перебувати за кордоном.

Бандера, ім’ям якого було названо національно-визвольний рух проти окупації України, був небезпечний для Москви. Потужна ідеологічна і каральна машина була пущена в хід. У лютому 1946 року, виступаючи від імені УРСР на сесії Генеральної Асамблеї ООН у Лондоні, поет Микола Бажан зажадав від західних держав видачі багатьох українських політиків у вигнанні і, передусім, Степана Бандери.


Історія має властивість повторюватися, і не враховувати цього чинника в характеристиці післявоєнної діяльності Бандери неможливо. Так, наприклад, у 1940 році Степан Бандера зі своїми однодумцями звинувачували Провід ОУН у тому, що, перебуваючи в еміграції, він не орієнтується в ситуації в Краю, тепер же Дарина і Лев Ребети, Зенон Матла, Микола Лебедь та інші члени ОУН, що мали можливість ознайомитися з поглядами і настроями населення центральних і східних областей України, висунули таке ж обвинувачення самому Бандері. І справді, коли в 1920—1930 роках члени ОУН вели в Галичині й на Волині боротьбу за незалежність України, вони мало замислювалися над тим, якою саме має бути Україна. З’ясувалося, що населення так званих Центральних і Східних Українських Земель[13] відразу починало ставити питання щодо політичного і соціального устрою майбутньої держави. Далі, ідеологія українського націоналізму великого значення надавала християнській релігії, тому, можливо, що більшість провідних членів ОУН, як уже згадувалося, вийшли з родин священиків. А людність східних областей до релігії ставилася з більшою байдужістю, тому що Російська православна церква завжди відстоювала імперські інтереси Росії. Якщо при створенні ОУН мова йшла лише про українців, то вже під час війни в УПА знаходилися окремі підрозділи, що цілком складалися з татар, азербайджанців, калмиків і представників інших народів.

Не вдаючись до глибинної суті розбіжностей і суперечок між Степаном Бандерою і представниками УГВР, необхідно відзначити тільки, що прихильники Бандери звинувачували представників УГВР у відході від «чистоти» ідей українського націоналізму, а ті, натомість, стверджували, що їхні супротивники не бажають бачити життєвих реалій і дотримуються переважно догм.

Петро Балей у книзі «Фронда Степана Бандери в ОУН в 1940 р.» пише: «Навіть без особистого знайомства, на підставі його друкованої спадщини дослідникові постаті Степана Бандери впадає в очі його надмірна амбітність. Вона менше помітна в безпосередніх зустрічах, але завжди – в аргументації за ідеологічну «правильність» його особистої віри, мовляв, – це не тому, що я так хочу, а тому, що це єдино правильно». Можливо, що річ навіть і не в особистих амбіціях Степана Бандери, а в його фанатичній вірі в ідеї, засвоєні з юних років, і в нездатності й небажанні їх переглядати. Це, звичайно ж, чисто психологічна риса вдачі. І далеко не завжди можна визначити, позитивна вона чи негативна. Та варто відзначити, що людина, яка прагне повести маси за собою, сама має дуже вірити в свою ідею.

Не можна не погодитися з Балеєм у тому, що Бандера не завжди орієнтувався в ситуації. На підтвердження цього він розповідає таку історію. У таборі для переміщених осіб у Равенсбурзі Петро Балей мешкав в одному приміщенні з Петром Миколаєнком-Байдою, колишнім лейтенантом Червоної Армії, а на той час майором УПА, який зі своїм загоном пробився до Баварії через Лемківщину і Чехословаччину. Одного разу Степан Бандера викликав до себе Миколаєнка і доручив йому організувати в баварських лісах партизанський загін на випадок війни США з Радянським Союзом. «Як могло статися, – розповідав Балею Миколаєнко, – що людина, ім’я якої стало прапором визвольної боротьби останніх років, не здає собі справи з того, що партизанка можлива тільки серед рідного народу, який сприяє і співпрацює в збройній боротьбі?»

Хай там як, але стверджувати, що Степан Бандера зовсім не змінював своїх поглядів, усе ж таки не можна. Наприклад, відразу після створення ОУН він різко відмежувався від усіх легальних українських політичних партій, які діяли на той час у Польщі.

Відмежувався не з конспіративних мотивів, а принципово. Проте, коли в червні 1941 року у Львові Ярослав Стецько за вказівкою Бандери створював уряд новопроголошеної Української держави, то до участі в ньому були запрошені люди різних політичних поглядів (за винятком, звичайно, комуністів). Так, соціал-революціонер генерал Всеволод Петрів посів посаду міністра оборони, член УНДО Євген Храпливий – міністра сільського господарства, безпартійний Олексій Гай-Головко (між іншим, уродженець радянської України) став міністром інформації й пропаганди. Подібне ж відбулося, коли в 1944 році створювалася УГВР, яку очолив Кирило Осьмак – безпартійний, родом із Придніпров’я. До УГВР увійшли також Катерина Мешко з Дніпропетровська, Йосип Позичанюк із Вінниці і навіть галичанин Василь Мудрий, який свого часу був віце-маршалком польського сейму і якого деякі націоналісти вважали зрадником.

У післявоєнні роки Степан Бандера зрозумів, що вести боротьбу проти такої могутньої імперії, як СРСР, силами самих українських націоналістів було б нерозсудливо, і в 1946 році за його ініціативою створюється Антибільшовицький блок народів (АБН), який очолив один із найближчих однодумців Бандери, – Ярослав Стецько.


У цьому місці хотілося б знову звернутися до роботи радянської пропаганди, і не тільки її. У Радянському Союзі коли-неколи виходили у великій кількості «історичні» і публіцистичні праці про «українських буржуазних націоналістів». Безумовно, матеріал подавався в дуже перекрученому вигляді, але «замовкнути бандерівців» (як називали всіх українських націоналістів, незалежно від їхнього ставлення до Степана Бандери) було неможливо. При цьому автори публікацій воліли не вказувати ніяких цифр: скільки членів було в ОУН, скільки в УПА, скільки після війни опинилось на Заході. А найбільшою державною таємницею були цифри репресованих у Радянському Союзі за звинуваченням в антирадянській діяльності. Розголошувати ці цифри не можна було в жодному разі, інакше стало б зрозуміло, що це була не купка зрадників і незначна кількість обдурених ними «несвідомих», а якщо і не всенародний, то все ж таки досить масовий рух опору. Навіть імена провідників називалися рідко, найчастіше просто невелика жменька прізвищ, що переходили з книги в книгу: Коновалець, Бандера, Мельник, Стецько, Лебедь, Шухевич, подружжя Ребетів, отець Гриньох – ото й усе.


28—31 серпня 1948 року в Міттенвальді відбулася Надзвичайна конференція ЗЧ ОУН, на якій колишні однодумці, а тепер політичні суперники прийшли до єдиної думки тільки в одному: не погодилися з бажанням Степана Бандери повернутися для підпільної роботи в Україну. У джерелах бандерівського напряму є твердження, що на цій конференції були зачитані листи Головного командира УПА (всі одностайно визнали, що це його почерк), у яких Степан Бандера називався провідником всієї ОУН, але самі ці листи чомусь не цитувалися.

Для того щоб остаточно прояснити ситуацію, було вирішено послати від Бандери до України начальника Служби безпеки Мирона Матвієйка, а від «опозиції» Василя Охримовича, щоб за допомогою особистих контактів остаточно з’ясувати, хто кого підтримує. Це рішення було великою помилкою. Деякі автори пишуть, що це була операція, задумана московськими спецслужбами з метою заманити в Україну самого Степана Бандеру (за аналогією до справи Бориса Савинкова в 1924 році). Адже не слід забувати, що у Москви в Лондоні був свій агент, Кім Філбі, який працював в англійській контррозвідці і передавав до Москви найсекретніші дані. Між іншим, неодноразово висловлювалися припущення про співпрацю Степана Бандери з британськими спецслужбами. Так от, коли Мирон Матвієйко, доставлений на англійському літаку в заздалегідь обумовлений, як він гадав, із командуванням УПА район, вистрибнув з парашутом, його зустріли «зв’язкові», відвели в «криївку», нагодували і… прокинувся він уже у в’язниці МДБ.

Трохи інакше було з Василем Охримовичем: московські спецслужби підготували і йому подібну «теплу» зустріч, але за збігом обставин десантування відбулося в інший час і в іншому місці, так що йому вдалося зв’язатися з підпіллям УПА; арештований він був тільки в 1953 році.

Що ж до головного героя цієї книги, то життя Степана Бандери у той час в усьому було нелегке. Невлаштований або погано влаштований побут (про це трохи пізніше), щоправда, у нього була власна машина, синій «опель-капітан», за якою його вистежив майбутній убивця, уже немолодий вік, підірване здоров’я, адже таке бурхливе життя, як у нього, не сприяє спокійному, здоровому існуванню (можна сказати, що він був уже старий). Свою роль відіграла й важка політична атмосфера, в якій йому доводилося діяти, адже колись розколена ним самим ОУН розпалася ще двічі: спочатку в 1946 році відкололася ОУН за кордоном, потім у 1954 році виникла ОУН так званої «двійки», оскільки її очолювали двоє – Зенон Матла і Лев Ребет. І, нарешті, було важко просто по-людськи. Хай би як ти був переконаний, що твоя правда, хай би як ставив політичні справи над особисті, але навряд чи можна байдуже сприймати те, що твої друзі, з якими тебе зв’язували десятки років підпільної боротьби, в’язниці, суди, загроза смерті, тепер кидають тебе.

Утомившись відбиватися від нападок опозиціонерів, що звинувачували його в диктаторських замашках, а керовану ним ОУН у неокомунізмі (лунали й такі звинувачення), Степан Бандера вирішив подати у відставку і поїхати в Україну. Проте відставка прийнята не була. Конференції ОУН у 1953 і 1955 роках за участю делегатів з України знов обрали Бандеру на голову керівництва.

У працях, написаних уже після загибелі Степана Бандери його послідовниками, висловлюється низка звинувачень на адресу «двійки», причому не раз у дуже гострій формі. Наприклад, наводиться епізод, коли в 1956 році до Мюнхена прибув зв’язковий нібито з України і зупинився в одного з членів ОУН-«двійки» Богдана Підгайного. За деякий час зв’язковий несподівано зник. Анонімний автор пише: «Підгайний мав усі підстави підозрювати, що згаданий зв’язковий, який мав псевдонім Скоб, міг бути агентом КДБ і повернувся до своїх наказодавців. Одначе Підгайний пішов до німецької поліції і висловив припущення, що Скоба могли вбити, а про все це повинен знати Степан Попель, що мешкав у Мюнхені на вулиці Розенбуш, 6. Тільки небагатьом членам ОУН було відомо, що за цією адресою жив Степан Бандера».

Тепер уже можна майже певно стверджувати, що Скоб був агентом КДБ: саме такий псевдонім був в агента, що видав КДБ провідника ОУН на Північно-західних українських землях Василя Галасу. Про якогось Скоба, що завдав багато шкоди в Закерзонні[14], пише видатний діяч УПА, а нині історик, що проживає в Польщі, Зиновій Місило. Та й не було вже в 1956 році в Україні такого підпілля, яке було б здатне послати зв’язкового за кордон. Але за кордоном цього якраз і не знали. І цей Скоб, який зупинився в Підгайного, не міг не розуміти, що таке його раптове зникнення викличе різні підозри. Чи не розумніше йому було б зробити вигляд, що він повертається в Україну, і взяти з собою яку-небудь пошту? І немає нічого дивного, що Богдан Підгайний відразу подумав, що з його гостем трапилося якесь нещастя. Але те, що він запідозрив у цьому Бандеру, говорить про серйозні розбіжності в українському націоналістичному русі. Більше того, це нагадує про те, як звинувачували один одного «бандерівці» й «мельниківці» перед війною і на початку її. Що ж, є час розкидати каміння і час їх збирати. Бандера першим ініціював процес взаємних звинувачень, і треба було сподіватись, що подібне трапиться і з ним самим.

Звичайно, історія ОУН ще чекає своїх дослідників. Історики вивчатимуть факти, систематизуватимуть їх, з’ясовуватимуть зв’язки між ними. Політологи і філософи вивчатимуть ідеологію українського націоналізму, її еволюцію, сутність суперечок між Бандерою й Мельником, Бандерою й Ребетом і так далі. Для історичних белетристів тут відкривається широке поле дослідження людських характерів, доль, стосунків, зразків високого героїзму, наївної довірливості, розбіжностей у поглядах, боягузтва, зради, підступності…


В останній період свого життя Степану Бандері доводилося часто переховуватися, жити на нелегальному становищі. Багато казали про те, що він тісно співпрацював із британськими спецслужбами за принципом «ворог мого ворога – мій друг» і навіть нібито готував шпигунів для засилання в СРСР, і підшукував відповідних людей з-поміж колишніх в’язнів концтаборів. Своїх вихованців перед кожним вильотом Бандера напучував особисто. Проте практично всі агенти Бандери провалилися. Але попри це йому вдалося серйозно зміцнити свою владу в ОУН і розгорнути масовий терор проти тих, кого він вважав ворогами України.

Облишмо голослівні твердження про зміцнення влади. Як уже мовилося, Бандері насилу вдавалося відстоювати свою точку зору і далеко не завжди це виходило. Що ж до роботи на британську розвідку, то і тут є, як то кажуть, невелика неув’язочка. У той час, коли Степан Бандера нібито готував диверсантів і шпигунів, роз’їжджаючи по таборах для інтернованих осіб, за ним самим у 1946—1947 роках полювала американська військова поліція в американській окупаційній зоні Німеччини. Цим і пояснюється його становище нелегального емігранта. Як буде видно далі, це було справді так.

Поки переважно йшлося про Степана Бандеру як про людину, що відіграла велику роль у розвитку українського націоналістичного руху. І мало мовилося про нього як про звичайну людину, зразкового сім’янина й люблячого батька. Прийшов час показати його і з цього боку, адже інакше розповідь про нього буде дуже однобічною.

І краще всього про цей бік його життя розповість його дочка, Наталя. Вона це зробила під час суду над Богданом Сташинським, убивцею її батька. І хоча хронологічно її розповідь мала б розташовуватися майже в кінці книги, але саме цей виступ дасть читачам можливість побачити, як жив у післявоєнні роки і сам Бандера, і його родина.


Виступ Наталі Бандери

15 жовтня 1962 року

«Високий Суде! Дозвольте мені, як членові родини мого замордованого батька, Степана Бандери, в заступстві моєї мами Ярослави Бандери, висловити Високому Сенату подяку за уділення мені слова. З уваги на твердження обвинуваченого в його зізнаннях, то він під час своєї діяльності в КГБ був переконаний, начебто мій батько був зрадником України, я хотіла б представити мого батька таким, яким я його ношу в глибині мого серця.

<…>

Після ув’язнення мого батька в концентраційному таборі Заксенгавзен, моя мама восени 1941 року приїхала зі мною (тримісячною дитиною) до Берліна, щоб бути недалеко свого мужа. Наша родина жила в дуже важких обставинах, що сильно послабило нерви моєї мами. Від часу, коли німці випустили мого батька з кацету і він почав організовувати Закордонні частини ОУН, ми мусили постійно ховатися, щоб не викрити місця нашого замешкання. Місцями нашого перебування в Німеччині й Австрії до 1948 року були Берлін, Інсбрук, Зесфельд, потім Мюнхен, Гільдесгайм, врешті самотня хата в лісі поблизу Штарнберґа.

В самотній хаті в лісі наша родина (в 1947 році нас було вже троє дітей) жила стиснено в одній кімнаті, де не було навіть електрики. В той час ми, діти, довго хворіли на коклюш і кір та були недоживлені. Я ходила тоді до сільської школи в Зекінґ і, маючи лише шість років, мусила щоденно відбувати шість кілометрів дороги через ліс.

В 1948—1950 роках ми жили без нашого батька, під прибраним прізвищем, в таборі для українських утікачів біля Міттенвальда. Батько провідував нас кілька разів на рік. Я пригадую собі, що одного разу, тяжко хворіючи на запалення середнього вуха, я запитала маму, хто цей чужий пан, який схилився над моїм ліжком і гладить мене. Я цілковито забула свого батька.

В 1950—1954 роках ми жили в малому селі Брайтбрун над Аммерзеє, і мій батько відвідував нас уже частіше, а згодом бував удома майже кожного дня. Проте моя мати постійно побоювалася за життя нашого батька, на яке чигали большевики: так само переслідувала її думка, що він може загинути в нещасливому випадку під час їзди додому. Все ж таки ці чотири роки були для нас найспокійніші та найщасливіші в житті моєї матері, яка добре почувалася між мешканців села та зжилася з ними. Щойно пізніше я зрозуміла, що на нас полювали совєтсько-московські репатріаційні комісії та агенти.

Рік 1952 був особливо небезпечний для нас, і ми з батьком переховувалися впродовж кількох місяців у маленькому селі Оберлав біля Гарміш-Партенкірхен. Нещастя хотіло, щоб всі троє дітей захворіли на запалення залоз і мусили впродовж двох місяців лежати в ліжку.

Під час чотирьох років ми були цілковито відірвані від українців, а це загрожувало нам, дітям, повним відчуженням від українства. Але мій батько, не зважаючи на свою відповідальну і виснажливу працю, знаходив ще досить часу для того, щоб вчити мене української історії, географії та літератури, як теж спонукав мене до читання українських книжок. Мій брат і сестра, ще заки пішли до німецької народньої школи, у віці п’яти й чотирьох років, уже навчилися читати й писати по-українськи.

В той час я ще не знала, ким був мій батько, хоч і не могла собі пояснити, чому ми змінили наше прізвище; але я не відважилася запитати про це батька.

В 1954 році ми переїхали до Мюнхена, головно тому, щоб заощадити батькові щоденної небезпечної їзди (80 км), як теж тому, що тут були для дітей кращі можливості учитися.

Маючи тринадцять років, я почала читати українські газети і читала багато про Степана Бандеру. З бігом часу, на підставі різних обсервацій, постійної зміни прізвища, як теж через факт, що навколо мого батька завжди було багато людей, в мене виникли певні здогади. Коли раз один мій знайомий проговорився, то я вже була певна, що Бандера – це мій батько. Вже тоді я собі усвідомила, що не смію прозрадити цього моїм молодшим братові та сестрі; було б дуже небезпечно, якщо малі діти через свою наївність в чомусь проговорилися.

Від 1954 до 1960 року, ще рік по смерті мого батька, ми жили в Мюнхені.

Мій покійний батько був стомлений постійною охороною і подеколи був необережний. Він твердо вірив, що стоїть під особливою Божою охороною, і говорив: «Якщо мене хочуть прибрати зі світу, то знайдуть спосіб зліквідувати мене разом з охороною». Він їздив своїм авто до української католицької церкви, де підсудний вперше його побачив. <.>»

Ланцюг замахів і…

Після довгих поневірянь, багатьох років життя на нелегальному становищі, ховаючись як від американської військової поліції, так і від агентів МДБ (згодом КДБ), Степан Бандера на початку 1950-х років нарешті знайшов тиху гавань у Мюнхені і почав жити майже легально. У 1954 році до нього приєднується його родина.

Йому дали спокій американці, але не радянські агенти. Кільце навколо Бандери поволі звужується. Служба безпеки ОУН виділила своєму лідерові посилену охорону. І до певного часу їй вдавалося в співпраці з німецькою кримінальною поліцією запобігти спробам замаху.

Через декілька років після вбивства Бандери, у 1965 році в Мюнхені побачила світ 700-сторінкова книга «Московські вбивці Бандери перед судом», в якій зібрано велику кількість фактів і документів про цю справу, відгуки світової громадськості тощо. У книзі також описано цілу низку замахів на Бандеру, що передували вбивству.


Історія замахів на лідера українських націоналістів досить тривала і починається ще з довоєнного часу. Уже відразу після львівського процесу виявилося, що московська влада уважно стежила за діяльністю ОУН і її провідників усіх рівнів, зокрема й Степана Бандери. Наприкінці липня 1941 року до рук членів бандерівської фракції ОУН потрапив архів обласного управління НКВС у Луцьку на Волині, серед документів якого було досьє на Бандеру з детальним описом його діяльності за часів польської окупації українських земель. Історик ОУН Степан Мудрик-Мечник, що мав можливість ознайомитися з цим до кументом, призначеним для внутрішнього користування, стверджував, що це досьє докладно, об’єктивно і дуже детально висвітлювало плани діяльності ОУН і її крайового провідника Степана Бандери.

У досьє було сказано, що в Кракові Степан Бандера створив Революційний Провід ОУН, який відразу ж розвинув активну діяльність. Підкреслювалися також організаторські здібності Бандери. При цьому застерігалося, що навколо нього групуються молоді українські активісти, що підсилює революційну діяльність ОУН на українських землях. До документа були додані структурні схеми ОУН, здобуті НКВС інструкції і повідомлення про підпільну діяльність українських націоналістів.

Упродовж майже дворічного перебування, з вересня 1939 року по червень 1941 року, більшовикам удалося роздобути немало свідчень про активність ОУН на західноукраїнських землях. Потрібні відомості були здобуті за рахунок арештів членів ОУН, проти яких провели декілька судових процесів, звичайно, закритих. Це дало потрібну інформацію апарату НКВС про їхнього противника, яким була ОУН під керівництвом Бандери, супротивника, що зумів завдати дуже чутливих ударів радянським військам у перші дні війни.

Існує також один цікавий документ, який наводить у своїй книзі Іван Білас:

«№ 1970 с 5 грудня 1942 р.

Товаришеві Сталіну Й. В.

За повідомленням Сабурова, в лісах Полісся, в районах Пінськ, Шумськ, Мізоч є великі групи українських націоналістів під керівництвом особи, законспірованої прізвиськом Тарас Бульба. Дрібні групи партизан націоналісти роззброюють і б’ють.

Проти німців націоналісти влаштовують окремі засідки.

У листівках націоналісти пишуть: «Бий кацапа москаля, жени його відсіля, він тобі не потрібен».

Великого націоналіста Бандеру німці розстріляли.

П. Пономаренко».

Але Москва поспішила поховати Бандеру. Він і цього разу залишився живий, хоча і знаючи наміри німецького керівництва, тому кожний день перебування в Заксенгаузені міг для нього стати останнім.

Подальші події під час війни й після неї – розгортання діяльності й організованої боротьби ОУН – УПА, діяльність Степана Бандери, ім’я якого мобілізовувало більшість населення Західної України, – показали комуністам глибину тієї небезпеки, яку являв для них український націоналістичний рух.

Стривожена Москва вирішила, що для того, щоб зломити цей рух, окрім жорсткого фізичного знищення необхідно застосовувати й інші методи – обман і лестощі. Для цього була використана так звана «амністія Хрущова» для тих членів ОУН – УПА, які складуть зброю.

Щодо провідника ОУН Степана Бандери, то проти нього Кремль у післявоєнний час проводив кампанію двома шляхами: по-перше, посилено намагався за допомогою паплюження і безсоромної брехні підірвати його моральний авторитет в Україні і за кордоном; по-друге, вимогою, зверненою до західних союзників, закликав видати його як нібито «військового злочинця».

Після закінчення війни відповідно до домовленостей Сталіна – Рузвельта – Черчілля на Ялтинській конференції всі громадяни СРСР, які в ході війни опинилися в інших країнах, мали бути депортовані «на батьківщину», навіть у примусовому порядку. Підлягали депортації й ті, хто емігрував після революції 1917 року. Відомо, що донські козаки, яких разом із родинами вантажили на пароплави, в дорозі здійснювали масові самогубства. Був виданий навіть генерал Краснов, який радянським громадянином ніяк бути не міг. Його повісили в 1947 році, незважаючи навіть на те, що йому було вже 78 років.

Як уже згадувалося, 6 лютого 1946 року на засіданні першої сесії Генеральної Асамблеї ООН у Лондоні представник делегації УРСР М. Бажан виступив із вимогою видати українських політичних діячів, які перебували на Заході, і щонайперше Степана Бандеру, з формулюванням «як злочинця проти людства».

Цілком імовірно, що внаслідок цих московських вимог у 1946—1947 роках підрозділи американської військової поліції «МП» в окупованій американцями зоні Західної Німеччини дістали наказ «за всяку ціну» затримати Степана Бандеру. Важко сказати, від кого саме виходив цей наказ, проте незаперечним фактом є те, що тільки випадок одного разу врятував Бандеру від арешту. За його словами, в 1947 році, проїжджаючи по Мюнхену своїм автомобілем, несподівано на вулиці Унгерера він опинився в оточенні американських військових, які зупинили його автомашину й зажадали, щоб він пред’явив документи. Бандера холоднокровно вийняв із кишені червоне посвідчення журналу «Українська трибуна», на якому великими білими літерами було написано «Pressa». Поліцейські не стали детально розглядати посвідчення, взяли під козирок і махнули рукою, дозволяючи йому їхати, і навіть посміялися з нього: його старенький автомобіль, що весь час ремонтувався, ніяк не хотів заводитися.

Одночасно з дипломатичними заходами, спрямованими на те, щоб дістати в свої руки провідника ОУН, НКВС розробляв плани його фізичного знищення. Над реалізацією цих планів упродовж п’ятнадцяти років працювали керовані з Москви три головні центри НКВС – Київський, Варшавський і Празький, що посилали для виконання замахів на Степана Бандеру своїх вишколених агентів. Проте в багатьох випадках ОУН вчасно виявляла плановані замахи. Тому НКВС, пізніше МДБ – КДБ, був змушений весь час відкликати своїх агентів і міняти тактику й плани.

Усій потузі радянського КДБ з його велетенським апаратом для винищування людей, його просто невичерпними технічними засобами і фінансовими ресурсами ОУН могла протиставити відносно невеликі сили й засоби своєї Служби безпеки. Це п’ят надцятирічне суперництво переконливо говорить про ту надлюдську боротьбу, яку вели кадри революційно-визвольного руху на чужині, захищаючи Степана Бандеру. При цьому слід підкреслити, що тодішні закони ФРН, на території якої перебував провідник ОУН, не давали можливості запобігти підготовці таких політичних убивств, головною умовою якої є організоване на підставі стеження вивчення звичок і місця мешкання майбутніх жертв.

У радянських спецорганів були всі підстави люто ненавидіти Службу безпеки ОУН, бо вона працювала на високому рівні і змогла виявити багато агентів, засланих у післявоєнні роки до Західної Німеччини, зокрема й щоб убити Степана Бандеру.

У 1947 році за дорученням Київського МДБ замах на Бандеру готував агент Ярослав Мороз. Завербувавши Мороза, МДБ вислало його до Німеччини, віддавши наказ учинити вбивство так, щоб воно скидалося на з’ясування стосунків між емігрантами, конкретно, щоб підозра у вбивстві лягла на супротивників ОУН(р). МДБ сподівалося, що таким чином зможе досягти подвійної мети: знищити Бандеру і спровокувати з боку ОУН(р) акцію-відповідь проти своїх противників, тобто викличе усобицю серед українців. На щастя, замах був заздалегідь розкритий Службою безпеки ОУН.


На початку 1948 року з Польщі до Західної Німеччини нелегально прибув агент МДБ Володимир Стельмащук (Жабські, Ковальчук), капітан підпільної польської Армії Крайової. Завданням Стельмащука в АК була провокаційна діяльність за загальним дорученням МДБ й УБ (польська служба безпеки). У Західній Німеччині Стельмащук отримав від МДБ зв’язки з цілою низкою інших агентів й організував бойову групу, що мала в своєму розпорядженні автомобіль і мотоцикл. Стельмащук також контактував з різними національними еміграційними групами, серед яких почав збирати інформацію про антикомуністичну діяльність політичних кіл. Але головним завданням Стельмащука було вбивство Бандери. За допомогою резидента МГБ у Франції йому вдалося встановити місце проживання провідника ОУН у тій самій лісовій хаті, про яку згадувала Наталія Бандера, за 28 кілометрів від Мюнхена. Проте, виявивши, що його агентурна діяльність викрита контррозвідниками ОУН, Володимир Стельмащук поспіхом виїхав із Західної Німеччини.

Невдачі посланців Київського й Варшавського центрів МДБ змусили Москву передати завдання вбивства Степана Бандери третьому своєму центру – Празькому. Польські й чеські центри МДБ упродовж тривалого часу вели наклепницьку пропаганду проти Бандери і всього українського визвольно-революційного руху. У 1950 році працівникам СБ ОУН стало відомо, що база КДБ в столиці Чехословаччини готує черговий замах на лідера ОУН.

Через два роки, восени 1952 року, база МДБ в Карлсхорсті (Східний Берлін) послала до Мюнхена двох своїх агентів із завданням організувати черговий замах на Бандеру. Один із цих агентів, родом з Чехословаччини, відомий під прізвищем Хорст Легуда, проживав у мюнхенському готелі «Кройцгоф» біля лісового кладовища («Вальдфрідгоф»). Другий агент на прізвище Лєман, німець за походженням, проживав там же, в Мюнхені, у готелі «Фремденгайм Ерліхе» на вулиці Шелінґера, 9, на другому поверсі. Ці деталі стали відомі завдяки тому, що в західних розвідках був у згаданому відділі МГБ свій агент. Дізнавшись детально про плани Легуди і Лємана, вони передали дані в німецьку поліцію. Обидва агенти були арештовані і супроводжені у в’язницю Франкфурта-на-Майні, а потім постали перед судом за шпигунську діяльність.

У 1953 році все з тим же завданням московське МДБ прислало до Мюнхена свого старого агента, волинського німця Степана Лібгольца. Вдаючи з себе прихильника української визвольної боротьби, Лібгольц прагнув зав’язати контакти з українськими колами, щоб зібрати необхідну інформацію про місцеперебування і спосіб життя Степана Бандери. Проте Служба безпеки швидко розкрила «московського посланця» й ужила відповідних контрзаходів, установивши над ним нагляд. При цьому Лібгольц довгий час нічого не підозрював. І лише в 1957 році він відзначив, що перебуває «під ковпаком». У тому ж році він зник, як зникали до цього інші викриті агенти МГБ. Через чотири роки він «випірнув» у східній зоні Німеччини, де КДБ використав його при втечі на захід Богдана Сташинського.

У кінці 1957 року Службі безпеки стало відомо, що Степаном Бандерою і його родиною цікавиться такий собі М. Горбанюк, старий емігрант із Поділля, що жив за кордоном (останнім часом у Мюнхені) з 1923 року. Про Горбанюка було відомо, що він належав до різних радикальних груп, таких, наприклад, як «Остряниці», «Гулая», а також до «Вільного козацтва». Під час перебування чеської комуністичної місії в Мюнхені він підтримував із нею певні контакти. У 1956 і 1957 роках Горбанюк спілкувався зі своїм давнім приятелем, колишнім підполковником Сухоручком, який жив у Чехії і навіть їздив до Відня на зустріч із ним. У жовтні 1958 року Горбанюк таємничим чином зник із Мюнхена. Уранці він пішов на пошту і додому вже не повернувся. Найпевніше, опинився за «залізною завісою», зібрана ним інформація потрапила до рук КДБ.

На початку 1959 року в Мюнхені кілька разів з’являвся чоловік на прізвище Вінцік, що цікавився дітьми Бандери. Служба безпеки встановила, що Вінцік довідувався адресу школи, в якій навчався 13-річний син лідера націоналістів Андрій. До Мюнхена Вінцік приїжджав із Відня на автомобілі під номером «W 418651». Вдалося також встановити, що він був нібито працівником однієї чеської фірми. Востаннє Вінцік приїхав до Мюнхена 26 березня 1959 року, і того ж дня його заарештувала німецька кримінальна поліція.

Приблизно в той же час Проводу ЗЧ ОУН стало відомо, що КДБ готує вбивство Степана Бандери, використовуючи досвід знищення Петлюри в 1926 році. Як відомо, Симона Петлюру на вулиці в Парижі застрелив єврей Шварцбард, що заявив на суді, ніби зробив це з помсти за єврейські погроми, які за наказом Петлюри здійснювалися в Україні. Якщо польський суд у Львові в 1933 році за вбивство з подібних мотивів засудив Миколу Лемика на довічне ув’язнення, то французький суд у 1926 році виправдав Шварцбарда. Тепер Степана Бандеру мав убити молодий поляк, родом із Волині, родичів якого нібито знищили бандерівці в Галичині. Але план цей здійснений не був.

Був і випадок, про який у своїх спогадах розповідає Степан Мудрик-Мечник, що з 1951 року був начальником розвідки ЗЧ ОУН:

«Другого жовтня я мав зустрітися з чоловіком, що працював у КГБ… Ним займалося СБ і розконспірувало його. Потім ним довелося займатися мені. Ми не вірили йому, і він це знав. Ідучи на розмову з ним, я завжди мав надійну охорону…

Далі Зажицький[15] повідомив, що КГБ в Москві з найвищої інстанції отримало доручення за всяку ціну фізично ліквідувати Степана Бандеру, Ярослава Стецько, Степана Ленкавського і Степана Мудрика, а Івана Кашубу затримати і живцем привезти до Східньої Німеччини. На Бандеру замах може відбутися кожного дня, все вже підготовлено. Вони хочуть з ним покінчити. Я запитав, які в нього докази, що все це правда. Він без надуми відповів, що увійшов у конфлікт зі своїм начальством і хоче залишитися на Заході. Має там жінку, котру любить. Має все приготоване, щоб її перевезти на Захід, але потрібні гроші. На питання, скільки хоче, відповів, що кілька тисяч. Я йому відказав, що справ фінансових не рішаю, мушу про це говорити в Проводі. Тоді Зажицький сказав: “Пам’ятайте, що в рахунок входять такі технічні засоби, яких світ ще не знає”».

Повернувшись до Мюнхена, Мудрик-Мечник доповів у вузькому колі керівництва Проводу про свою розмову з Зажицьким. Було вирішено, що Бандері треба хоч би на деякий час зникнути з Мюнхена. Спочатку він відмовився, аргументуючи тим, що й решта наражається на смертельну небезпеку, але через декілька днів уліг наполяганням друзів і погодився виїхати. 15 жовтня 1959 року Мудрик-Мечник приїхав до Бонна і зустрівся з відомим німецьким політиком, до якого мав листи від Бандери (ім’я цього політика Мудрик-Мечник не називає, але якщо пригадати, як свого часу в радянській пресі доводили, що в смерті Степана Бандери був зацікавлений Оберлендер, можна припустити, що йдеться саме про нього). Цей політик потелефонував міністрові внутрішніх справ (бо йшлося про те, щоб Бандері та його родині зробити документи, звичайно, на якесь інше ім’я). «З Міністерства внутрішніх справ було прислано двох панів, які мене забрали з собою, – згадував Мудрик-Мечник. – У кімнаті, куди мене припровадили, був пан, мабуть, років п’ятдесяти. Вони втрьох почали розмову зі мною. З їхніх облич я зрозумів, що вони ставляться з недовірою до того, що чують. Перед 13-ою годиною вони сказали, що до години 14-ої робимо перерву. Перше, що я хотів зробити, знайти телефонну будку і потелефонувати до Мюнхена. Знайшовши телефон, я викликав Мюнхен, наше бюро, до телефону зголосився Ярослав Бенцаль, я попросив, щоб він викликав Провідника. Він мені сказав, що, мабуть, хвилин десять тому Провідник поїхав додому на обід… Бенцалеві я сказав, що він має Провідникові від мене переказати. Бенцаль розповів, що у них на Цепелін була таємна німецька поліція, питали, де Мудрик, чи ми відслали його до Бонна… Для нас було зрозуміло, що німці до цієї справи ставляться дуже обережно. Після обіду мені німецькі урядники ставили низку запитань, наприклад, звідки ми те, що я їм оповідаю, знаємо. Чи маємо свою розвідку і контррозвідку? Відповідь моя була коротка, що не уповноважений про ці справи говорити, і сподіваюся, що вони мене зрозуміють і для Бандери і його родини дозволять зробити документи».

Зі сказаного цілком можна собі уявити картину інтенсивного полювання МДБ – КДБ на лідера українських націоналістів. І це тільки спроби, які сталі відомі світовій громадськості. А скільки їх залишилося «за кадром»? Крім того, ще за два роки до вбивства Бандери відбулася подія, що показала всю серйозність намірів Москви знищити верхівку ОУН. 12 жовтня 1957 року в Мюнхені на сходинках будинку № 8 на площі Карла був знайдений труп Лева Ребета. Медична експертиза не встановила ознак насильницької смерті і поставила діагноз, що смерть настала в результаті серцевої недостатності.

Зрозуміло, що у Степана Бандери були всі підстави побоюватися за своє життя, і тому він весь час був насторожі: не ходив без зброї, його завжди супроводжували один-два охоронці.

Але давно відомо, що постійне усвідомлення небезпеки притупляє гостроту відчуття. Та й КДБ умів планувати відразу декілька операцій, сподіваючись, що якась та вдасться. Паралельно з вищеописаними планами співробітники московських спецслужб готували до вбивства Богдана Сташинського, молодого львівського студента.

Богдан Сташинський народився 4 листопада 1931 року в Борщовичах Львівської області в селянській родині (за іншими відомостями – він є уродженцем Тернопільщини). Закінчив десятирічку у Львові, під час навчання у Львівському педагогічному інституті в 1950 році був завербований КДБ, що дозволило йому «відмити» дрібні кримінальні грішки (докладніше про це буде розказано пізніше). Два роки як член «спеціальної секретної групи» він брав участь у спробах ввійти до повстанських загонів, що діяли в Західній Україні, для подальшої їх ліквідації. У 1952—1954 роках навчався в спецшколі КДБ в Києві, вивчав німецьку мову.

Потім, у 1954 році, Сташинського передали в безпосереднє розпорядження старшого лейтенанта КДБ в Карлсхорсті (Східний Берлін) С. А. Демона. Протягом трьох наступних років він слухняно виконував усі накази свого начальника, різні шпигунсько-розвідувальні та кур’єрські доручення на території Західної Німеччини. У 1957 році Сташинський отримав від «людини з Москви» пістолет-шприц, що стріляв патронами з синильною кислотою, і наказ убити в Мюнхені українського професора доктора Лева Ребета. Сташинський наказ виконав і отримав від КДБ за своє таємне вбивство подяку і фотоапарат.

У січні 1959 року Сташинський дістав від Демона завдання виїхати до Мюнхена, довідатися про місце проживання провідника ОУН Степана Бандери, що жив під прізвищем Степан Попель, і ознайомитися з його способом життя. Сташинський прибув до Мюнхена, маючи на руках фальшиві документи на ім’я Ганса Будайта, і після недовгих пошуків знайшов адресу Бандери. Після цього він повернувся в Карлсхорст і відзвітував перед своїм безпосереднім начальником.

У квітні 1959 року С. Демон повідомив Сташинському, що його викликає Москва. У Москві Сташинського опікав старший офіцер КДБ Георгій Аксентьєвич, який і передав йому доручення високих представників партії й уряду, – вбити Степана Бандеру. Аксентьєвич передав убивці покращений, двоствольний пістолет-шприц, і 3 або 4 травня Сташинський вилетів до Східного Берліна.

Приблизно 10 травня 1959 року Богдан Сташинський приїхав до Мюнхена, де зупинився в готелі «Шоттенгамель» під усе тим же прізвищем Ганс Будайт. Другого або третього дня свого перебування в Мюнхені московський агент вистежив Степана Бандеру, коли той приблизно о 16.30, по обіді, в’їхав на автомобілі «опель-капітан» у двір будинку на Крайттманштрассе, 7. Сташинський покинув засідку на вулиці Занд, де він чекав прибуття провідника ОУН, і пішов на Крайттманштрассе. По дорозі він зняв із запобіжника свій пістолет і набив його патронами з отрутою.

Перед в’їздом до подвір’я будинку № 7 Сташинський побачив, що Бандера стоїть біля автомобіля у відкритому гаражі сам, без охоронців. Використовуючи нагоду, він попрямував до своєї жертви. У правій руці Сташинський тримав зброю, загорнуту в папір.

Проте несподівано Сташинський злякався, зупинився, через деякий час швидко вийшов на вулицю і втік. По дорозі він вистрілив у землю з обох цівок пістолета, після чого викинув зброю в невеликий струмок. Потім Сташинський повернувся в готель, забрав свої речі і пішов на залізничну станцію, щоб їхати до Франкфурту.

Повернувшись до Східного Берліна, Сташинський заявив своєму начальству з КДБ, що у дворі дому Бандери йому перешкодила якась стороння людина, тому він не зміг здійснити замах. Демон передав йому підроблені ключі до дверей будинку, в якому проживав Степан Бандера, і Сташинський знову поїхав до Мюнхена, щоб перевірити їх на місці. Після цього він повернувся в Карлсхорст, а через деякий час виїхав до СРСР, де тривалий час був у відпустці в своєму рідному селі Борщовичах під Львовом.

На початку жовтня 1959 року Сташинський приїхав до Карлсхорсту й там дізнався про те, що повинен повернутися до виконання свого завдання. Під час поліційного слідства в 1961 році Сташинський на допиті в німецькій поліції розповідав про це так: «Сергій (С. Демон) проінформував мене, що момент знову настав. Він отримав із Москви вказівку, відповідно до якої я тепер повинен виконати замах у Мюнхені. Пізніше один генерал у Калсхорсті, якому мене порекомендували, змалював виконану мною роботу як «урядове завдання» або «урядове доручення». Отже, рішення про смерть… Бандери мало прийняти якесь вище керівництво, високе державне бюро в Москві…»


15 жовтня 1959 року Степан Бандера зібрався їхати додому на обід. Охоронця чомусь не було, але лідер ОУН не став його чекати. Він попросив секретарку піти з ним на ринок і допомогти зробити деякі покупки. З ринку Бандера поїхав додому вже сам. Біля будинку до нього приєднались його охоронці. Він завів машину в гараж, а потім відкрив ключем двері в під’їзді будинку № 7 по Крайттманштрассе, в якому жив із родиною…

Убивця причаївся на третьому поверсі зі згорнутою в трубочку газетою. Через сходове вікно добре було видно вулицю. Біля парадного зупинилася машина, з неї вийшов той, за ким убивця полював уже декілька днів, з пакетом у руці і в оточенні двох охоронців. Завжди обережний і пильний, Бандера чомусь несподівано відпустив охорону. Убивці було чути, як відчинилися двері, чути й кроки на сходах. Побачивши людину на сходовому майданчику, Бандера пригадав, що бачив її вранці в церкві, й запитав: «Що ви тут робите?» У відповідь із газетного згортка в руках незнайомця пролунав ледве чутний виляск. У газеті був захований пістолет, що стріляє ампулами з розчином ціаністого калія. Бандера поволі осів і впав на підлогу, згортки покотилися з пакетів униз по сходах. Після цього вбивця тихо й непомітно покинув місце злочину.

Сусіди почули крик зі сходів, що змусило їх виглянути зі своїх квартир. На сходинках лежала людина, яку вони знали як мешканця цього будинку Степана Попеля. Поряд із ним валялася сумка з помідорами.

Отже, о 13.05 залитий кров’ю Степан Бандера був знайдений ще живим. Його відразу ж повезли до лікарні, але по дорозі він помер. Початковий діагноз – тріщина в основі черепа внаслідок падіння. Але чому він упав? Потім, як і у випадку з Ребетом, був встановлений параліч серця (що було, загалом, не дивно: у дитинстві Бандера хворів на ревматизм і в нього мало бути хворе серце). Лікарів зацікавила невелика ранка на верхній губі: звідки вона могла взятися? При огляді тіла була виявлена прив’язана кобура з револьвером, і тому про інцидент відразу ж повідомили до кримінальної поліції. Урешті-решт були проведені відповідні аналізи й експертиза встановила, що «смерть настала внаслідок насильства шляхом отруєння ціаністим калієм». Сумнівів не було – це було вбивство.

Так був приведений у виконання смертний вирок Верховного суду СРСР провідникові ОУН Степанові Андрійовичу Бандері.


Німецька кримінальна поліція спочатку пішла хибним слідом і довго не могла нічого встановити. Основною версією, яку розробляли німецькі поліцейські, були «розборки» серед українських націоналістів між ворожими угрупованнями Степана Бандери й Андрія Мельника.

Провід ЗЧ ОУН відразу ж у день смерті свого керівника зробив заяву, що це вбивство політичне і що воно є продовженням серії замахів, початих Москвою в 1926 році вбивством Симона Петлюри в Парижі і Євгена Коновальця в Роттердамі в 1938 році. Паралельно зі слідством, яке вела західнонімецька поліція, Провід створив свою комісію для розслідування вбивства, яка складалася з п’яти членів ОУН із Англії, Австрії, Голландії, Канади й Західної Німеччини. Але тільки через декілька років з’ясувалося, що вбивцею був агент КДБ Богдан Сташинський.

У день похорону церква, де проходило відспівування, була переповнена людьми й делегаціями з різних куточків світу. Настоятель церкви отець Петро Голинський у присутності екзарха Кира-Платона Корниляка відправив заупокійну службу. На могилу Степана Бандери було покладено 250 вінків. Тисячі людей прийшли на кладовище «Вальдфрідгоф», щоб востаннє поглянути на свого провідника, який був для них бойовим прапором, прикладом невтомного борця за ідеали. Біля відкритої, викладеної бетоном могили похоронна хода зупинилася. Труну опустили вниз, засипали зверху привезеною з України землею й окропили водою з Чорного моря.

Над могилою Степана Бандери, окрім діячів українського національного руху, виступили грузинський князь Нікашидзе, болгарин Вальчев, туркмен Вели Каюм-Хан, словак Покорний, румун Еміліан, хорват Біліч, угорець Фаркаша де Кісбарнак, англійка Віра Річ.

На другий день західнонімецькі газети опублікували докладний звіт про похорон, підкреслюючи, що в них взяли участь представники всіх політичних груп. В одній із газет було написано: «Усе мало такий вигляд, ніби між українцями-емігрантами зовсім не було сварки». А менше всього про вбивство лідера ОУН знали на батьківщині Степана Бандери: радянські газети про це не повідомляли, зарубіжні газети передплачувати в ті часи було заборонено, закордонні радіопередачі старанно глушилися, та й прослуховування їх вважалося злочином, за який можна було дістати тюремний строк.

Дещо в іншій ситуації були українці, яких вислали зі своїх рідних земель у ході операції «Вісла» на так звані «Зємє одзискане» (корінні польські землі), тобто на береги Одеру, звідки, у свою чергу, були вислані німці. Польський журналіст Олександр Омилянович розповідав, що коли після смерті Степана Бандери він опублікував низку статей в «Газеті Бялостоцькій», у редакції з’явилася делегація з українського села біля міста Баня Мазурська з вимогою, щоб автор обов’язково приїхав до них на зустріч із селянами. Зустріч почалася хвилиною мовчання в пам’ять Степана Бандери, потім пролунали полум’яні виступи на захист його доброго імені. Що найцікавіше, це відбувалося в 1959 році у вже (або ще?) «радянській» Польщі.

І останнє. Ще 2 жовтня 1959 року, за тринадцять днів до загибелі Бандери, СБ ОУН за кордоном стало відомо про рішення Москви вбити головного українського націоналіста. Не вберегли…

Могила Степана Бандери розташована недалеко від одного з входів на кладовище. Могильний горбик, квіти, лампада, над ними височіє білосніжний хрест. Метрів за п’ятнадцять від батька покоїться і його дочка Наталя Куцан-Бандера, яка померла в 1985 році у віці 44 років. Тут же неподалік знаходяться могили Ярослава Стецька й Лева Ребета.

Процес. Посмертна слава

Історія життя і смерті Степана Бандери не закінчилася похороном на кладовищі «Вальдфрідгоф». Абсолютно несподівано вона дістала продовження, яке, без перебільшення, можна сказати, вразило світову громадськість.

12 серпня 1961 року до приміщення американської поліції в Західному Берліні зайшли молоді чоловік і жінка.

Чоловік сказав, що може зробити дуже важливе повідомлення. Але те, що почули службовці, перевершило всі їхні очікування. Молодик сказав, що його звуть Богдан Сташинський, що він і його дружина Інга Поль, німкеня з походження, щойно втекли зі Східної Німеччини. У цьому, загалом, не було теж нічого незвичайного, адже тоді втечі зі східного сектора Берліна, ще не обнесеного сумнозвісним муром, не були чимось незвичайним. Сенсаційними і навіть просто неймовірними були подальші свідчення Сташинського. А саме: він сказав, що є агентом радянських спецслужб і що саме він убив у Мюнхені в 1957 році Лева Ребета, а в 1959 році – Степана Бандеру.

Напевно, спочатку Сташинський цілком міг справити враження божевільного. Психіатрам відомі такі хворі, які приписують собі різні злочини і при цьому самі твердо бувають переконані, що вони ці злочини вчинили. А другою думкою було, що це радянська провокація, причому провокація дуже хитра, і щоб її розгадати, ще треба потрудитися. Ймовірно, що службовець, вислухавши Сташинського, доповів своєму начальникові, той своєму і далі по ланцюжку до самого верху. Міркуючи логічно, вони, напевно, виснували таке: найголовніше – зберігати сувору таємницю, щоб про це не довідались усюдисущі журналісти. Адже в разі провокації це дало б знати Москві, що хоч би перша частина її (суть якої залишалася поки що нерозгаданою) пройшла успішно.

Потім почалося слідство, що тривало понад рік. Проходило воно, треба сказати, досить дивно. Зазвичай підозрюваний відкидає всі звинувачення, і слідчі органи вимушені розшукувати свідків і речові докази злочину. Але в даному разі все було навпаки: Богдан Сташинський розповідав про свої злочини, а слідчі ставили під сумнів їх і намагалися знайти докази того, що він говорить правду. Наприклад, він повідомляв, якого числа, під яким прізвищем і в якому літаку летів або в якому готелі жив, а слідчі органи перевіряли списки пасажирів літаків і реєстраційні журнали готелів. Можна припустити, що спецслужби й інших країн також були задіяні в цьому слідстві і через своїх агентів в СРСР перевіряли правдивість свідчень Сташинського. Хай там як, коли 8 жовтня 1962 року в Карлсруе почався судовий процес проти Богдана Сташинського, у правосуддя були всі докази того, що підсудний говорить «правду, тільки правду і нічого, крім правди».

Безумовно, інтерес засобів масової інформації був величезним, але допуск на суд отримали далеко не всі, зал просто не вміщав усіх охочих. Багато було найближчих друзів Лева Ребета й Степана Бандери по боротьбі. Запускали до залу суду за перепустками, які перевірялися двічі: при вході до будівлі суду і до залу.

19 жовтня 1962 року був оголошений вирок: вісім років суворого тюремного ув’язнення. Треба сказати, що сприйнятий він був дуже неоднозначно. Одні звинувачували суд у надмірній поблажливості до вбивці двох людей. Інші вважали, що Богдана Сташинського взагалі слід було б виправдати, тому що він був усього лише знаряддям злочину, а справжні вбивці сидять у Москві. Пропонувалося навіть видати Сташинському документи на ім’я, яке він сам собі вибере, дати йому 50 тисяч марок і дозволити жити в будь-якій країні, на його вибір. Подальша доля Богдана Сташинського практично невідома. Він відбув строк і разом із дружиною виїхав із Німеччини, але в яку країну і під яким прізвищем – про це вже, напевно, ніхто ніколи не дізнається. Звичайно, в Сташинського не було анінайменшого бажання продовжувати афішувати свою особу, адже і йому напевно була уготована доля його жертв.

Безумовно, цікава реакція Москви на те, що все відбувалося. Коли в Кремлі дізналися про втечу Сташинського, зчинився страшенний переполох. Своїх місць позбулося багато начальників, від «малого до великого», включаючи і голову КДБ Шелепіна. Мабуть, що робилися спроби якимсь чином «ліквідувати» Сташинського так, щоб це було схоже на природну смерть або самогубство. Але стіни німецьких в’язниць виявились непроникними, а тюремні працівники непідкупними.

Звичайно, що Москва намагалася відхреститися від убивства Бандери, як кажуть у таких випадках, «перевести стрілки» на інших. Була проведена низка операцій із залученням комуністичної преси в інших країнах, заявами «свідків» і прес-конференціями, зі звинуваченням інших сил та інших осіб. Масив дезинформації, запущений радянськими спецслужбами, був величезний і різноманітний. До цих процесів був причетний відомий у той час політичний діяч із Федеративної Республіки Німеччини міністр федерального уряду Оберлендер. Нібито Степан Бандера був із ним зв’язаний ще з часів війни і мав на нього якісь компрометуючі матеріали. Таким чином прагнули переконати, що самі німці прибрали небажаного свідка. Але ця версія була настільки недостовірною, що були потрібні якісь «живі» свідки. І такі «свідки» знайшлися. С. Лібгольц (Ліппольц) і О. Фрайтаґ, які раніше проживали у ФРН, а потім «добровільно» переселилися до НДР (вони були агентами, які «засвітилися» й були змушені втекти), на прес-конференціях «незалежно один від одного» зробили сенсаційне повідомлення: їм відомо, що за вказівкою служби Гелена[16] Степана Бандеру отруїв, підсипавши йому отруту під час обіду, член ОУН і одночасно агент служби безпеки ФРН Дмитро Міськів. На цей час Міськів уже помер, так що на нього можна було валити все, що завгодно. Та ба – знову стався великий «прокол»! Було встановлено, що Дмитро Міськів ніяк не міг підсипати отруту Бандері, з тієї простої причини, що його того дня не було в Мюнхені.


Минув час. Відбув свій строк і зник у невідомому напрямі Богдан Сташинський. В Україні в 1960-х роках розгорнувся дисидентський рух, що підняв прапор національної боротьби. У наступне десятиліття його практично було знищено КДБ. Арешти, заслання, «спецпсихлікарні»… Комусь пощастило втекти на Захід. Там, у Німеччині, Великобританії, США й інших країнах, ОУН у різних формах продовжувала активну діяльність. Час згладив суперечності між різними угрупованнями. До того ж у нового покоління не було анінайменшого бажання заглиблюватися в суть суперечностей, коріння яких сягало в далеке минуле. У них було інше завдання – згуртувати розрізнений націоналістичний рух в ім’я незалежної України. І символом цього об’єднання стало ім’я Степана Бандери. Будучи, в основному, вихідцями з Західної України, вони добре знали цю людину. І саме він утілював для них активну боротьбу за становлення суверенної Української держави.

Не слід забувати, що поняття «бандерівці» було синонімом ворога радянської влади, тих, хто не приймав «інтернаціоналізму» Москви. Комуністичні керівники називали всіх націоналістів цим, на їхній погляд, одіозним ім’ям. Але й ті, хто не забував про героїчну боротьбу УПА, називали себе «бандерівцями», пишалися цим ім’ям і несли його як прапор, политий кров’ю.

Свідченням того, що слава Бандери не померла з роками, є хоч би те, що вже незадовго до розвалу СРСР в Західній Україні почали з’являтися його музеї й пам’ятники.

Так, наприклад, у селі Воля-Задеревацька, де в місцевій церкві служив Андрій Бандера, жителі зберегли будинок, де жив Степанів батько і куди хлопець приїжджав під час канікул, коли навчався у Львові. У цьому будинку 14 жовтня 1990 року був відкритий музей Степана Бандери. За минулі роки тут побували десятки тисяч відвідувачів.

Що бачить турист, в’їжджаючи до Волі-Задеревацької? На перший погляд, це звичайне галицьке село. Відрізняє його від інших тільки те, що буквально навпроти нинішнього музею-садиби стоїть дуже красива школа, побудована (на що звертає увагу екскурсовод) уже за років незалежності України. Стоїть вона на місці, де в 1930-х роках місцеві жителі на заклик молодого Бандери звели власними силами першу в селі школу.

Пам’ятник Степану Бандері встановлено і в його рідному селі Старий Угринів. Відкритий він був того ж дня, що і музей у Волі-Задеревацькій. Відкриття монумента не в усіх знайшло розуміння, були люди, які чинили спротив цьому. У ніч з 30 на 31 грудня того ж року пам’ятник було підірвано. Проте після здобуття Україною незалежності його було відновлено і знову відкрито у 1993 році. Схожий пам’ятник стоїть і в Коломиї, невеликому містечку на Львівщині, де Бандера не раз переховувався від переслідувань польської поліції.

У самому Львові в ці ж роки одну з міських вулиць було названо ім’ям Степана Бандери. Поки що жоден із діячів українського націоналістичного руху не вдостоївся цієї честі.

Але старий музей Степана Бандери знаходиться в Лондоні. Тут на тихій фешенебельній вулиці Ліверпул Роуд, 200, майже в центрі міста, зберігаються особисті речі провідника ОУН, одяг зі слідами його крові, посмертна маска. Можливо, прийде час – і експонати цього музею потраплять до України, за свободу якої все своє життя боровся і за яку загинув Степан Андрійович Бандера.

Послідовники лідера ОУН сподіваються, що і прах його буде похований в українській землі. «Труна Степана Бандери розташована так, що не торкається чужої німецької землі[17], а чекає того часу, коли її перенесуть на рідну українську землю… І тоді мільйони людей похилого віку, молодих із немовлятами… підуть, щоб зустріти і попрощатися, віддати свою частинку серця і любові тому, хто стільки зробив для них і згорів для України…»

Післямова

Так уже склалось, що особа Степана Бандери – одного з видатних діячів ОУН, стала в нашій історії символом боротьби за вільну Україну.

То ким же він був? Національним героєм, що віддав життя в боротьбі за свободу й незалежність України? Честолюбною посередністю, готовою пожертвувати власним життям, але ще більше – життям інших людей, аби потрапити в історію? Кривавим злочинцем, зрадником свого народу і поплічником нацистів?

Сумнівів немає – він був керівником і героєм для значної частини населення Західної України і продовжує ним залишатися. Залишається він таким і для частини тих утікачів зі східних і центральних областей України, які після війни опинилися в еміграції. Але, разом з тим, правда полягає і в тому, що для багатьох людей у тій самій Україні, за звільнення якої боровся Степан Бандера, його ім’я є символом найбільш оскаженілої й непримиренної антирадянщини.

Щодо його честолюбства, то з цього приводу існують різні точки зору. Судячи з усього, Бандера справді був честолюбний і багатьом його честолюбство, що поєднувалося часом із диктаторськими замашками (а вони були, і від цього нікуди не дінешся), ставало впоперек горла. Дуже багато скандалів і розколів пов’язано з його ім’ям, щоб заперечувати цю рису вдачі. Але що стосується посередності, то в цьому випадку відповідь негативна. Хоч би тому, що й досі є люди, що обожнюють Степана Бандеру, і ті, хто його ненавидить. Посередність ніколи не викликає подібних емоцій, безбарвна особистість ніколи не має ні палких прихильників, ні затятих ворогів.

Чи є Бандера зрадником і поплічником нацистів? Зрадником українського народу він однозначно не був, тому що все своє життя боровся за його щастя. Інша річ, що він розумів його по-своєму, так, як це було заведено в тих краях, де він народився і виріс. Він ніколи не був громадянином Радянського Союзу, тому ніяк не міг зрадити той «радянсько-український» народ, до якого його зараховувала радянська пропаганда. Вихований змалку в атмосфері українського патріотизму, сприйнявши в юнацькі роки ідеологію українського націоналізму, він залишився вірний своїм переконанням до самої смерті.

Не можна назвати його і поплічником нацистів, тому що в співпраці з ними в принципі немає нічого дивного. Це була досить поширена ситуація. Розібравшись в історії, можна пригадати контакти росіян-білоемігрантів із гітлерівцями, і чехословацьких керівників з НКВС, не кажучи вже про відносини більшовиків з німецьким генеральним штабом, а також про зв’язки бунтівників Пугачова з французами, Болотникова – з венеціанцями. Тому політична позиція Бандери не повинна викликати здивування. Інших союзників у нього і не могло бути.

Але ким же все-таки був Степан Андрійович Бандера?

По-перше, він був людиною. Людиною зі своїми слабкостями й вадами, але, разом з тим, людиною видатною, завдяки своїй фанатичній вірі, за яку віддав своє життя, завдяки своїй мужності й силі волі, організаційним здібностям, енергії та іншим якостям, принесеним на вівтар незалежної України. Він став людиною, навколо якої створювалися міфи, – ознака постатей героїчних.

Але чи був він героєм України, як уважає дехто? Як відповісти на це питання, читач має визначитися сам. Хай там як, він був особою, що зробила свій вагомий внесок в історію своєї країни, своєї землі. Можна як завгодно ставитись до нього, але знати правду про нього потрібно. Без знання цієї правди, правди історичної, неможливо уявити собі повноцінне сучасне життя.

Примітки

1

Крайова екзекутива (КЕ) – виконавчий орган ОУН.

2

ЗУЗ – західноукраїнські землі.

3

В літературі зустрічається й інша назва – Край. Далі буде використовувано обидва варіанти.

4

Про його роль докладніша розповідь далі.

5

ОДПУ – Орган державного політичного управління, спадкоємець ВНК і попередник НКВС.

6

Через не зовсім звичайне прізвище вийшла плутанина в подальших публікаціях. Так, наприклад, у тижневику Українського фонду культури «Заповіт» у 1990 році він фігурує як Манайлов, а в журналі «Дзвін» у 1992 році як Михайлов.

7

Перші дві – замахи на комісара польської поліції Кособуцького і волинського воєводу Юзефського.

8

Тобто майже за два місяці до зустрічі Степана Бандери з Андрієм Мельником (5 квітня). Таким чином ця зустріч відбулась уже після фактичного розколу ОУН.

9

Зі свідчень Штольца на Нюрнберзькому процесі.

10

УАПЦ – Українська автокефальна православна церква.

11

УГКЦ – Українска греко-католицька церква.

12

Німецькі документи, що дозволяли їхнім власникам переміщатися по території Третього рейху.

13

Українською – Осередні та Східні Українські Землі, скорочено – ОСУЗ. Далі вживатиметься саме ця абревіатура.

14

Українські землі в Польші, за так званою «лінією Керзона» – демаркаційною лінією, що визначала східний кордон Польші в період між двома світовими війнами.

15

Прізвище, точніше псевдонім, цього агента.

16

Гелен очолював західнонімецьку службу безпеки; під час війни посідав пост у розвідвідділі нацистського Генштабу, та вчасно здався союзникам, передавши їм свої архіви.

17

Мається на увазі, що його могилу було залито бетоном.


Купить книгу "Степан Бандера" Частій Р.

home | my bookshelf | | Степан Бандера |     цвет текста   цвет фона   размер шрифта   сохранить книгу

Текст книги загружен, загружаются изображения



Оцените эту книгу